1 YAR 2265 e1535006978556Із розмовами про відсутність у сучасній Україні справжньої еліти можна погоджуватися або не погоджуватися. А можна, скажімо, зустріти десь посеред львівських вулиць поета Ігоря Калинця, і всі ці розмови перестануть щось важити. Людина-символ, людина-уособлення, в якої шляхетністю світяться не лише доля і творчість, а й навіть пасмо сивого чуба над посрібленими вусами. Людина, яка сторониться громохкого пафосу, але живе по cовісті й тихим голосом говорить посутні речі, чутні для багатьох. Український поет, дисидент, політв’язень Ігор Калинець розповів, чому почувався щасливим у таборі, чому не писав віршів-«паровозів», якої політичної сили воліє в Україні, хто з українських літераторів міг би претендувати на високе звання Нобелівського лауреата і ще багато цікавого.

 Як Вам живеться, пане Ігоре?

На життя не нарікаю. Як для вдівця нормально його зорганізував. За останні три роки видав твори Ірини Калинець, своєї дружини, 12 книжок, вісім томів. Ще трохи ходжу на роботу, в Міжнародний інститут освіти науки і культури і зв’язків з діаспорою при Львівському політехнічному інституті. Їсти сам собі варю. Дзвінка (Дзвінка Калинець-Мамчур, донька поета – прим. ред.) часом щось приносить, додає. Ще хтось там із жіночок допомагають. Дуже люблю черешні, я просто за ними пропадаю. В таборі та на засланні мав мрію – покуштувати вишень і черешень. Але так сталося, що коли вернувся на волю, не міг вишні їсти. Я в таборі зіпсував собі шлунок, як переважно всі, хто там був. Маю підвищену кислотність. І вишня мені протипоказана. А черешні дуже гарно йдуть. Кави не п’ю, але ходжу на каву.

Тобто, як ритуал?

Так, як ритуал. Мій товариш, музикант Михайло Мануляк ходить на каву щодня, він не може без неї. А я сиджу коло нього і дивлюся, як він п’є. У мене після табору з тиском проблеми. Тому п’ю лише чай. Посиджу з приятелями і потім ідемо чи до видавництва, тут, у центрі, чи до книгарні, де є Іринині та мої книжки і де маю багато товаришок серед продавчинь. У місті мене багато хто знає, але переважно старших людей. Вони мене пам’ятають не стільки як поета – бо я сумніваюся, чи хтось дуже читає – а як організатора й учасника багатьох віч, народних здвигів. У 1980-90-ті я був активним. Та й тепер запрошують на різні зібрання. Хоча я відпираюся, кажу: я вже виговорився, репертуар вичерпався. Але запрошують. Тому в центрі іноді не годен перейти вулицю. Молоді вже мене, очевидно, не знають. Вони на віча не ходять, книжок не читають. Доживаю в останніх променях знання чи визнання, чи спогадів про мене львівської громади (посміхається).

За політичною ситуацією у світі та в Україні слідкуєте?

Так. У кав’ярні, де ми збираємося з приятелями, є хлопці, які слідкують за політичними новинами в інтернеті. Я слідкую тільки по телебаченню, а від них слухаю про те, чого я не знаю і про що мені цікаво, що пишуть в мережі. У нас дуже різні є погляди. Наприклад, у ставленні до президента Порошенка я займаю серединну позицію. З одного боку, я уявляю, що би то було з нашою армією і дипломатією без Порошенка. А з іншого боку, мені не подобаються всі ті справи, пов’язані з кадрами, з українською мовою, культурою. Я навіть відмовився десь із рік тому від чергового якогось ордена Ярослава Мудрого. Сказав, що протестую проти його політики мовної. А є в мене товариш, поважний гість на наших кавуваннях, юрист. Так він вважає, що була би біда без Порошенка. Ми інколи сперечаємося з ним, але інколи мусимо погодитися.

3 YAR 2137 e1535006950585

Як оцінюєте ситуацію на Сході та перспективи українсько-російської війни?

Мушу думати, що переможемо. Бо що мені лишається, як мені жити, якщо не буде віри і мрії в ту перемогу? Я не є такий нарваний, але часом думав: чому наші бійці не йдуть в атаку і не відповідають симетрично? Але, з іншого боку, знаю, що такі дії розв’язали би руки Путіну для того, аби почати якусь більшу війну, яку ми можемо не витримати.

А зсередини вони не можуть нас розкласти?

Та розкладають, як бачите. Бо дуже багато людей в Україні хочуть ще одного Майдану. Хоч я й говорю таким: ви просто дасте подібними діями підстави для Путіна. Якщо зробити ще один якийсь такий Майдан проти теперішньої влади, якої ми не любимо, але яку ми мусимо підтримувати й триматися.

На майбутні вибори підете?

Ну так, думаю, що повинен іти. Але за кого буду голосувати, я не знаю. Не бачу поки що такої політичної сили чи хоча б окремішньої постаті. Я колись був прив’язаний до ВО «Свобода». Я так думав. Але «Свобода» не встояла, вона себе скомпрометувала, вона себе поставила якось так… Одним словом, вона себе знищила.

Навіть так?

Ну, а що з неї лишилося? Ну, може, пару порядних хлопців на сході України. Юрка Сиротюка, наприклад, я шаную. Але це одиниці. Але партії націоналістичної я не бачу, принаймні тут, у Галичині. Я націоналіст від народження, я виріс у такому націоналістичному, патріотичному оточенні. І весь час для мене націоналістичний, бандерівський, партизанський рух, звичайно, був і є дуже близьким. Я хотів би, щоб була така партія, такого типу – ОУНівська. Але, на жаль…

Схожої думки дотримується і ще один відомий колишній політв’язень, Валентин Мороз.

Так. Я тому не розумію позиції Степана Хмари, який з піною на вустах виступає проти Порошенка. Я це по телебаченню бачу й чую. Хмару іноді заносить. Ну, таке… Я весь час був проти мера Львова Андрія Садового. Але він все одно дуже толерантний зі мною. Я є почесний громадянин міста Львова, і мер на це так чи інак зважає. Хоч нарікає, що я дуже гострий і так далі… Я виступав проти Садового, бо він, наприклад, був проти пам’ятника Шептицькому, ми воювали. Ще в кількох моментах ми мали сутички. Ще не знаю, хто у нас тут буде висуватися на мера, тому не можу сказати, за кого буду голосувати.

Підтримуєте стосунки із літературними ровесниками? Ви, до речі, член Спілки письменників?

Ні, я не член Спілки. А з літровесників найбільше знав хіба Ірину Жиленко, з якою контактував. Із Драчем я не мав такого зв’язку. З Вінграновським – трохи. Коли приїжджали 1962 року до Львова, разом із Іваном Дзюбою, вони справили на нас надзвичайно глибоке враження. Після того я вирішив писати. Бо перед тим я був… Ну, хто на філології не пише віршиків? Але я ніколи не думав, що то серйозно. Тим більше, що тут Павличко нас збивав на манівці: мовляв, щоб написати добрий вірш, треба 10 віршів написати проти бандерівців, націоналістів, уніятської церкви тощо. Виховав багатьох собі подібних… Одним словом, він дуже багато покалічив літературної молоді. А я не хотів так писати. І не хотів узагалі йти в ту літературу радянську, щоб себе так оплюгавити заради там якогось одного вірша про мову чи ще про щось. Але тоді приїзд тих людей мене зрушив з місця, і я почав писати. Як умів, так писав. Але писав чесно. Тобто я не написав жодного твору в дусі «павличкізму».

З Василем Стусом були знайомі?

Спочатку тільки заочно. Раз бачив у Києві, коли Жиленко мене водила по різних акціях. І ми втрапили на якийсь шевченківський вечір. Певно, то був 1964 рік. Вечір був заборонений, і всі пішли до парку. І там я вперше побачив і почув Стуса, який щось читав. Що саме – не пам’ятаю, там було багато інших виступів. Потім я вже слідкував зі Львова за ним. Аж поки він не приїхав на Коляди сюди в 1971 році. От тоді ми познайомилися, і тоді він прийшов до нас з Іриною додому. І Стус саме в нас був на Різдво. 

Яким він запам’ятався Вам як людина?

Про нього написала Ірина у своїх спогадах. Вона потім з ним контактувала через табірні ті дроти у Мордовії. Вони могли там перекидати якісь записки, щось там кричати. Я аж до такого ступеню його не знав, щоб схарактеризувати. Він мені тоді у Львові сподобався, я просто дивився йому в рот, коли він у нашій хаті щось розповідав, так урочисто… Але не було часу на якісь ближчі стосунки.

А табір Вам згадується?

Так. Особливо тепер. Бо вийшов у Львові фільм, зробили люди: «Ігор Калинець. Невольнича муза». Тут уже багато його продивилося. Тепер я цей фільм передав до Василя Герасим’юка, поета, котрий працює ведучим програми на столичному телеканалі «Культура». Добрий фільм – не тому що про мене, а взагалі добрий. Не знаю, чи показав його Герасим’юк.

Що для Вас було найважчим у таборі?

Тяжко сказати. Все було важко, і все було добре. У нас було добірне товариство. Спілкування було гарне. Ми якось поборювали ті гірші моменти своїми контактами, своїм гумором, жартами, працею. Ну, нам добре було. Ми дуже багато читали, передплачували всю періодику, яку можна було, книжки – «Книга – поштою». Щоб не відставати від тих, хто на волі. А тяжко було, бо мусили боротися за свої права. Ми хотіли, щоб до нас ставилися як до політичних в’язнів. І вимагали такий статус. Ми тих прав не мали, а протести ці наші закінчувалися страшними погромами.

Били?

Ні, не били. Але нас позбавляли навіть тих куцих совєцьких прав. Відправляли то в тюрми володимирські, то позбавляли побачень. Мене позбавляли, хоч приїжджали мама із Дзвінкою.

А як годували?

Ну, були зупи і каші в основному. Вони, ці каші, переважно спричиняли хвороби шлункові. Не можна сказати, що не було чого їсти – хліб був, їжу давали теплу і так далі. Але я, наприклад, весь час відчував якийсь голод. Чогось бракувало, щоб ти вважав себе ситою людиною, хоч можна було пхати в себе чимало тих каш, хліба. Творці фільму «Невольнича муза» постаралися щось показати із того.

У таборі Ви сиділи з політичними. Але ж на етапах, пересилках траплялися всілякі блатні, «урки». Ви молода інтелігентна галицька людина. І як Ви з ними давали раду?

Так, стрічалися. Коли нас везли – там майже місяць везуть на Урал, туди, де я був – то відділяли нас окремо, політичних. Ставилися кримінальники до нас по-різному. Одні кричали: «Вєді нас в бой!» Інші – по іншому. Відбирали те, що ти з собою віз. Одним словом – не знаєш, що тебе чекає. Чи тебе приріжуть за той час, поки доїдеш, чи ще щось. Цікаво, що Іван Світличний любив їздити. Він казав, що любить спілкуватися з кримінальниками. Він заводив якісь розмови, там їх чи переконував, чи що…

І вони його не займали?

Нє. Він був спокійний. А я так якось – посередині. Ні так ні сяк. Бити мене не били, але речі забирали. Як я вже їхав з дому – мене возили на перевиховання – то мені вже в тих наплічниках позволили везти, що я хочу. Ну, то я того майже не довозив ніколи. Мусив ділитися з тими вурками.

Що означає «на перевиховання»?

У КДБ була така практика: коли ти вже сидиш у таборі, тебе беруть «на перевиховання». Везуть у рідні краї. Коли мене привезли до Львова – а я вже знав про нюанси «перевиховання» – я написав: прошу дати мені можливість піти до театру. Ще кудись. Мати телевізор у камері, доступ до товаришів.

Під час «перевиховання» все одно сиділи?

Так, у тюрмі КДБ, в одиночці. Що я робив? Щось читав, пробував щось писати. Написав список, із ким би я хотів із письменників зустрітися. З якими дисидентами-«шістдесятниками», що лишалися на волі. Вони привели Михайла Гориня, ми мали зустріч. А з літераторів привели Миколу Ільницького. Так що я мав таку розмову з ним, трошки смішну, бо я дуже там хизувався – які ми там герої і так далі. А він дуже скромний, тихий чоловік, не міг нічого сказати ні так ні сяк при кадебісті, який сидів поряд. Потім ми то згадували, сміялися.

Ви повернулися з «перевиховання» назад – в уральський табір?

Так, назад. Трохи посидів, почитав трохи. Дали зустріч із батьками, з дитиною. Це найосновніше. Шантажували, звісно. Я весь час добивався, щоб відпустили Ірину. Писав заяви – писав: раз уже двоє батьків сидять, то треба, щоб хтось біля дочки був. А мала була у Львові з дідом і бабою, Ірининими батьками, а вліті вже з моїми, у Ходорові. Кадебісти весь час вимагали: напишіть заяву покаянну, і ми випустимо або вас, або вашу дружину. Але я на те не пішов. Ну, а з тих усіх моїх вимог під час «перевиховання», то вони взяли мене, посадили в авто велике (по боках, звичайно, дебісти сиділи) і возили трохи по Львову, щоб я подивився на новобудови, ще щось. Попри мою хату провезли…

Психологічно це сильно тиснуло? Не засаднило в душі: мовляв, оце б лишитися на волі, пити каву, сидіти за пивом?

Ні-ні. Я вже був якось налаштований на інший лад, уже жив у іншому світі. Було боляче, бо родина була близько. Приводили дитину на побачення, з батьками моїми, Ірининими. Батьки, до речі, все розуміли. Вони знали, хто ми є і на що ми пішли. Звичайно, їм боляче було, що ми десь катуємося і поневіряємося, але вони все розуміли.

Хто з Вами сидів із відомих в’язнів?

Дуже багато. Світличний зі мною був, Микола Горбаль, Зиновій Антонюк, Євген Пронюк. Поет Тарас Мельничук півтора року сидів з нами. Цікавий чоловік, дуже нервовий. Весь час мусив пити міцний чай, йому то бракувало. Писав дуже багато, списував за один присіст цілі зошити. Я його трохи критикував, казав: «Тарасе, ти вернися до тих віршів, вибери те, що найкраще, а решту викинь». Вже на волі з ним зустрічалися, спілкувалися. Навіть в один рік дістали Шевченківську премію. Вручали нам її, здається, в палаці «Україна». Тараса викликають до виступу. Він вийшов босим. І щось там таке говорив… «Встаньте, суд іде!» Щось таке (посміхається).

Ще я сидів із Семеном Глузманом, котрий зовсім прив’язався до українців. Хоч мови так і не вивчив. Ну, він ніякої не вивчив (посміхається). В таборі було багато його співплемінників. Вони всі вивчали англійську мову та іврит. А він не йшов, не хотів. Не мав часу. Я, до речі, теж – я мусив писати вірші, читати. Глузман із євреєям був у гарних стосунках, але їв з бандерівцями, спілкувався з бандерівцями. Для нього найбільшим товаришем був Світличний. Навіть не так – Світличний був як батько, а найближчим товаришем у Глузмана був Валерій Марченко.

2 YAR 2418 e1535006991882

А до премій як ставитеся? Наскільки вони Вам важливі: Шевченківська, Нобелівська – Вас висували й на неї, здається?

Ну, Шевченківська – то ще була ейфорія. Але я теж тоді не рвався аж так. Я побачив, що у списку номінантів є Борис Антоненко-Давидович. То я написав заяву до газети «Літературна Україна», щоб вони мене не включали, бо я не можу йти попереду Антоненка-Давидовича. З Шевченківського комітету мені дали відповідь, що ми з Антоненком-Давидовичем у різних номінаціях, то я згодився. Зрештою, за премією я не ганявся. А з тим висуненням на Нобелівську, то взагалі сталося всупереч моєму бажанню. Потім я довідався, що потрапив у першу десятку претендентів. Ну, не дали, то й не дали. Може, й добре. Я до того ставлюся абсолютно спокійно. Публічно не раз заявляв, що в першу чергу мають від України кандидатом на Нобелівську премію висувати Василя Голобородька.

Зараз голодує режисер Олег Сенцов, незаконно ув’язнений у Російській Федерації. Ви слідкуєте за цим?

Так. То щось жахливе, я не можу собі уявити. У володимирській тюрмі наші хлопці довго голодували – Валентин Мороз, наприклад. А в нас у таборах – це було найдовше місячна голодівка. І то, вже десь на двадцятих числах нас насильно починали годувати через зонд. У нас кілька було таких акцій: відмова від радянського громадянства, ще щось. А Сенцов якось так затявся… Як йому відступити? Це страшна річ. Я боюся навіть про це думати, як він це витримує.

Джерело: Opinion

загрузка...