При вході до хоспісу, що на вулиці Котляревського у Львові, написано: «Лікарня». На мить зупиняюся перед входом і замислююся. Чи можна хоспіс вважати лікарнею? У лікарню хворі йдуть з надією вилікуватися. Лікарі також налаштовані на позитивний результат. Звичайно, трапляються і трагічні наслідки, але хворий завжди сподівається на краще, на те, що з лікарні піде додому здоровий. А у хоспіс потрапляють безнадійні хворі, яким медицина вже допомогти не може. Тут не лікують, а лише полегшують останні дні життя пацієнтів. Як згодом сказала мені медсестра хоспісу: «Ми — завершальний етап…».
Признаюсь, було важко на душі, навіть трохи моторошно, коли йшла на зустріч з головним лікарем хоспісу Євгеном Москвяком. Можливо, тому, що нещодавно у цьому хоспісі останні дні доживала добре знайома мені людина… Думала собі, а як же тут працюється медичному персоналу, який щодня бачить приречених на смерть людей? Розумію, що це їхня робота, що людина до всього звикає, і все-таки це надзвичайно важка психологічна ноша… Саме з цього питання і почала нашу розмову з паном Євгеном.
— Коли людині ставлять невиліковний діагноз, її зазвичай відправляють додому, і це стає проблемою лише цієї людини та її родини. Такі хворі залишаються поза медичною опікою, по суті, кинуті напризволяще. Так не повинно бути. Медики дають клятву Гіппократа боротися за життя людини до останнього її подиху, — каже Євген Йосипович.
…Виявляється, хоспіс на Котляревського — перший заклад паліативної медицини в Україні. Саме Євген Москвяк був ініціатором його створення. Згадує, ще молодим хлопцем влаштувався на роботу у Червоний Хрест, де працював із важкохворими. Переважно це були онкохворі, що мали четверту стадію. Тоді зрозумів, що такі люди конче потребують опіки медиків, їх не можна залишати сам на сам з бідою. На початках 90-х років минулого століття пан Євген прочитав у газеті статтю професора-онколога Бориса Білинського про закордонний досвід паліативної допомоги. Зустрівся з професором і розповів, що давно «носиться» з думкою заснувати хоспіс. На той час працював у медичному училищі викладачем.
Разом із професором Білинським пішли в обласне управління охорони здоров’я і запропонували відкрити таку лікарню у Львові. Там ідею сприйняли схвально. Питання винесли на сесію міської ради, яка також ухвалила позитивне рішення. А оскільки ініціатива, як відомо, «карається», створювати перший в Україні хоспіс доручили Євгенові Москвяку.
Це був 1994 рік. У приміщенні на Котляревського була дитяча лікарня. Тоді якраз реорганізували дитячу службу, і усі дитячі лікарні перевели у комунальну міську клінічну лікарню на вулиці Пилипа Орлика. Євген Йосипович згадує, що будівля була у жахливому стані, майже руїна. Каже, за ніч усе розвалили і без жодної бюджетної копійки, лише на ентузіазмі, почали ремонт, який тривав до 1997 року. Саме у цьому році хоспіс прийняв першого хворого. Львівський хоспіс став піонером паліативної медицини в Україні. Євген Москвяк був методичним куратором усіх наступних хоспісів, можна сказати, хрещеним батьком.
Нині у черзі, аби потрапити у Львівський хоспіс, майже сто хворих. Будинок невеликий, тут лише 30 ліжок. Є капличка. Працюють 52 людини, з них 4 лікарі, 12 медичних сестер, 12 санітарок, решта — обслуговуючий персонал. 70 відсотків пацієнтів — онкологічно невиліковні. Решта — хворі на невиліковні соматичні патології. Перебування безкоштовне. Фінансується заклад через субвенції з державного бюджету. Ці гроші йдуть на харчування та медикаменти. На утримання будинку, оплату комунальних послуг, а також частково на заробітну плату гроші виділяє місто. Харчування тут чотириразове. Головний лікар каже, що далеко не всі вдома мають таке харчування, як у хоспісі. А ще запевняє, що лікарня на сто відсотків забезпечена необхідними медикаментами. Навіть на туалетний папір грошей вистачає. «Не маємо лише памперсів. Попереджаємо про це родичів хворих. Але якщо не мають за що купити памперси, маємо одноразові пеленки. Тож даємо собі раду», — каже пан Євген і додає: «За 21 рік роботи хоспісу не мали жодного нарікання, жодної скарги від родичів наших пацієнтів. Хоча історії різні були… Лежав у нас чоловік, який мав рак легенів. Сам з Одеси, вже не пригадую, як у Львові опинився. Десь півроку у нас пробув, а потім якісь родичі знайшлися, і він поїхав до Одеси. Ми з ним натерпілися. Все крав, вікна бив, до санітарок чіплявся… У день від’їзду примудрився поцупити два мобільні телефони. Через деякий час сам нам передзвонив і признався, сказав, що нічого не може зі собою зробити.
А ще Євген Йосипович згадав випадок, який зворушив його до глибини душі.
«Одного разу до мене у кабінет зайшло подружжя стареньких, їм було десь по 85 років. Сказали, що хочуть зробити одночасно евтаназію, настільки одне одного кохають, що хочуть померти в один день. Бояться, якщо одного не стане, для іншого це буде страшна трагедія, не перенесе цих мук. А в їхньому віці таке може статися у будь-який момент. Сказав їм, що ми такого не робимо. І намагався пояснити, що жити треба стільки, скільки Бог дав… Вони пішли дуже розчаровані. Через вікно спостерігав, як виходять з лікарні, тримаючись за руки. Була у нас й історія великого кохання. Чоловік і жінка мали десь під 70 років, обоє хворі на онкологію. Тут познайомилися і закохалися. Які це були стосунки! Як їм добре було одне біля одного. Він їй квіти дарував…
— Один лікар мені сказав, що пацієнти хоспісу — це жертви медичних помилок…
Євген Йосипович замислюється.
— Лікарські помилки були і будуть, але часто у своїх бідах винні самі хворі. Люди недбало ставляться до свого здоров’я. До лікарів приходять вже тоді, коли хвороба у запущеному стані. І хочуть, щоб медики зробили диво і організм воскрес. А лікар не має чарівної палички. Лікар — не Бог.
— Пане Євгене, як ви ставитесь до того, що до вас віддають своїх хворих старих родичів? Не засуджуєте цих людей?
— Навпаки, — каже головний лікар. — Вважаю, правильно роблять. У нас хворі під постійним контролем медиків. Уявіть собі, родина має однокімнату чи навіть двокімнатну квартиру. Поки усі на роботі, діти у школі, немічна людина залишається на цілий день сама. Немає кому її доглядати. Ввечері родичі приходять з роботи, у квартирі відповідний запах… Звісно, у нас їй буде краще. Наш досвід показує, що продовжуємо життя цим хворим. Був випадок, коли до нас звернулася пенітенціарна служба. У них відбувала покарання жінка, яка мала рак четвертої стадії. Закон дозволяє таких хворих звільнити від покарання. Ця жінка не мала родини, і її перевели до нас. Була у такому стані, що вісім разів на добу кололи їй наркотики. Протягом півроку ми її «зняли» з наркотиків. Її організм почав справлятися без наркотиків. Ми його зміцнили. І вона у нас прожила сім років! У неділю до церкви ходила…
— Коли помер один чоловік, який у вас провів останні дні свого життя, під час парастасу священик сказав, що «людина народжується у сім’ї і має помирати у сім’ї, в оточенні люблячих родичів». Мені здалося, він це сказав спеціально, як докір родичам померлого, що вони допустили, аби помирав у хоспісі, а не вдома у своєму ліжку.
— Не знаю, чому священик так сказав? — дивується головний лікар. — До нас часто звертаються священики, які просять покласти своїх родичів.
— Як не боятися смерті? — запитую лікаря.
— Просто розуміти, що ми народилися, щоб померти, — каже Євген Йосипович. — У кожного є свій ресурс. Ось заяць який шустрий, бігає по полю, дихає свіжим повітрям, їсть екологічно чисті продукти, а живе 15 років. А черепаха повільно рухається все життя, їсть, що попало, і живе 300−400 років. Треба жити без метушні, не поспішати жити. О дев’ятій годині ранку, після зарядки і сніданку, вмикати мобільний телефон, а о шостій вечора вимикати. Колись люди жили без мобільних і, повірте, були здоровішими. Колись не було стільки фальші у стосунках між людьми!
…Прошу, щоб мені показали лікарню. Євген Йосипович кличе свого заступника з лікувальної роботи Оксану Винник. Піднімаємося з пані Оксаною на другий поверх. Тут розташовані палати. Їх загалом 16. Є на три ліжка, є на два, є й одномісні. З палати у коридор виходить жінка років 70-ти. Звертаю увагу на її сумні очі, відчужений погляд. «Пані Катрусю, хочете погуляти?» — звертається до неї пані Оксана. Жінка ніби не чує, не відповідає. Сідає у коридорі у крісло і дивиться в одну точку… «Наші пацієнти рідко коли хочуть спілкування. Зазвичай не мають бажання нікого бачити та чути. Хочуть спокою».
Заходимо у палату, де лежать двоє чоловіків. «Обидва самотні», — каже пані Оксана. Один на вигляд досить молодий, має років сорок. Його, каже лікарка, згубив алкоголізм, згодом додалися хвороби. Інший — старший. Має невиліковну хворобу. У наступній палаті темно, чоловік уже спить. «У нього є родина, — каже пошепки пані Оксана. — Але у квартирі немає нормальних побутових умов, туалет у коридорі. У нас йому значно комфортніше, ніж би залишався вдома». Поруч палата на одну людину. «Там дуже складно, — пані Оксана не радить мені навіть заглядати. — Хворий доживає останні дні, а може, й години».
Запитую пані Оксану, чи є у лікарні психолог. «Ми самі є психологами для наших хворих. Бо щодня поруч з ними, знаємо, що і як їм треба сказати. Зрештою, за своєю суттю кожен лікар має бути психологом. Один час психолог був. Приходив на кілька годин, задавав хворим питання на кшталт: „Чи ви боїтеся смерті?“. Або: „Чого хочете перед смертю?“. Після таких „задушевних“ розмов мусили приводити хворого до тями. Деякий час приходили монахині. Але хворі не хотіли з ними говорити… Монахині лише розчулювали людей. Якщо психолог і потрібен, то хіба нам. Психологічно вигорання на такій роботі, без сумніву, стається. Наша найбільша радість, коли хтось із пацієнтів пішов додому. Та такі випадки трапляються, на жаль, вкрай рідко, ми їх усі пам’ятаємо».
Повертаюсь у кабінет головного лікаря. Дивиться на мене співчутливо. «Важко?» — запитує.
«Важко, — відповідаю. — А вам не важко тут працювати? Щодня бачити біду і смерть?».
— Мабуть, у мене вже виробився імунітет на негатив. Наприклад, лікарі, які лікують хворих на туберкульоз, самі на туберкульоз не хворіють.
Бачу, біля крісла головного лікаря гітару. «Часом після важкого робочого дня бринькаю, — перехоплює мій погляд Євген Йосипович. — А ще люблю лижі, граю у футбол. Алкоголю не вживаю, ніколи не курив».
— Яку рису характеру вважаєте у себе найкращою?
— Діти кажуть, що я добрий і щедрий. Таким був не завжди… Багато у чому мене змінила робота. Змінила у кращий бік.
