1 6954nshot 1
Фото: Високий Замок
Головний лікар Львівського хоспісу Євген Москвяк вважає, що паліативна медицина продовжує життя безнадійно хворих та полегшує їхні страждання.

При вході до хоспісу, що на вулиці Котляревського у Львові, написано: «Лікарня». На мить зупиняюся перед входом і замислююся. Чи можна хоспіс вважати лікарнею? У лікарню хворі йдуть з надією вилікуватися. Лікарі також налаштовані на позитивний результат. Звичайно, трапляються і трагічні наслідки, але хворий завжди сподівається на краще, на те, що з лікарні піде додому здоровий. А у хоспіс потрапляють безнадійні хворі, яким медицина вже допомогти не може. Тут не лікують, а лише полегшують останні дні життя пацієнтів. Як згодом сказала мені медсестра хоспісу: «Ми — завершальний етап…».

Признаюсь, було важко на душі, навіть трохи мо­торошно, коли йшла на зу­стріч з головним лікарем хоспісу Євгеном Москвяком. Можливо, тому, що нещодавно у цьому хос­пісі останні дні доживала добре знайома мені людина… Думала собі, а як же тут працюється ме­дичному персоналу, який щодня бачить приречених на смерть лю­дей? Розумію, що це їхня робо­та, що людина до всього звикає, і все-таки це надзвичайно важка психологічна ноша… Саме з цьо­го питання і почала нашу розмову з паном Євгеном.

— Коли людині ставлять неви­ліковний діагноз, її зазвичай від­правляють додому, і це стає про­блемою лише цієї людини та її родини. Такі хворі залишаються поза медичною опікою, по суті, кинуті напризволяще. Так не по­винно бути. Медики дають клят­ву Гіппократа боротися за життя людини до останнього її подиху, — каже Євген Йосипович.

…Виявляється, хоспіс на Кот­ляревського — перший заклад паліативної медицини в Україні. Саме Євген Москвяк був ініціато­ром його створення. Згадує, ще молодим хлопцем влаштувався на роботу у Червоний Хрест, де працював із важкохворими. Пе­реважно це були онкохворі, що мали четверту стадію. Тоді зро­зумів, що такі люди конче потре­бують опіки медиків, їх не мож­на залишати сам на сам з бідою. На початках 90-х років минулого століття пан Євген прочитав у га­зеті статтю професора-онколога Бориса Білинського про закор­донний досвід паліативної допо­моги. Зустрівся з професором і розповів, що давно «носиться» з думкою заснувати хоспіс. На той час працював у медичному учи­лищі викладачем.

Разом із професором Білин­ським пішли в обласне управління охорони здоров’я і запропонува­ли відкрити таку лікарню у Льво­ві. Там ідею сприйняли схвально. Питання винесли на сесію місь­кої ради, яка також ухвалила по­зитивне рішення. А оскільки іні­ціатива, як відомо, «карається», створювати перший в Україні хос­піс доручили Євгенові Москвяку.

Це був 1994 рік. У приміщен­ні на Котляревського була дитя­ча лікарня. Тоді якраз реоргані­зували дитячу службу, і усі дитячі лікарні перевели у комунальну міську клінічну лікарню на вули­ці Пилипа Орлика. Євген Йоси­пович згадує, що будівля була у жахливому стані, майже руїна. Каже, за ніч усе розвалили і без жодної бюджетної копійки, лише на ентузіазмі, почали ремонт, який тривав до 1997 року. Саме у цьому році хоспіс прийняв пер­шого хворого. Львівський хоспіс став піонером паліативної ме­дицини в Україні. Євген Москвяк був методичним куратором усіх наступних хоспісів, можна сказа­ти, хрещеним батьком.

Нині у черзі, аби потрапити у Львівський хоспіс, майже сто хворих. Будинок невеликий, тут лише 30 ліжок. Є капличка. Пра­цюють 52 людини, з них 4 ліка­рі, 12 медичних сестер, 12 сані­тарок, решта — обслуговуючий персонал. 70 відсотків пацієн­тів — онкологічно невиліковні. Ре­шта — хворі на невиліковні со­матичні патології. Перебування безкоштовне. Фінансується за­клад через субвенції з держав­ного бюджету. Ці гроші йдуть на харчування та медикаменти. На утримання будинку, оплату кому­нальних послуг, а також частково на заробітну плату гроші виділяє місто. Харчування тут чотирира­зове. Головний лікар каже, що далеко не всі вдома мають таке харчування, як у хоспісі. А ще за­певняє, що лікарня на сто відсо­тків забезпечена необхідними медикаментами. Навіть на туа­летний папір грошей вистачає. «Не маємо лише памперсів. По­переджаємо про це родичів хво­рих. Але якщо не мають за що купити памперси, маємо одно­разові пеленки. Тож даємо собі раду», — каже пан Євген і додає: «За 21 рік роботи хоспісу не мали жодного нарікання, жодної скар­ги від родичів наших пацієнтів. Хоча історії різні були… Лежав у нас чоловік, який мав рак леге­нів. Сам з Одеси, вже не прига­дую, як у Львові опинився. Десь півроку у нас пробув, а потім якісь родичі знайшлися, і він по­їхав до Одеси. Ми з ним натерпі­лися. Все крав, вікна бив, до са­нітарок чіплявся… У день від’їзду примудрився поцупити два мо­більні телефони. Через деякий час сам нам передзвонив і при­знався, сказав, що нічого не може зі собою зробити.

А ще Євген Йосипович згадав випадок, який зворушив його до глибини душі.

«Одного разу до мене у ка­бінет зайшло подружжя ста­реньких, їм було десь по 85 ро­ків. Сказали, що хочуть зробити одночасно евтаназію, настільки одне одного кохають, що хочуть померти в один день. Бояться, якщо одного не стане, для ін­шого це буде страшна трагедія, не перенесе цих мук. А в їхньо­му віці таке може статися у будь-який момент. Сказав їм, що ми такого не робимо. І намагався пояснити, що жити треба стіль­ки, скільки Бог дав… Вони піш­ли дуже розчаровані. Через вікно спостерігав, як виходять з лікар­ні, тримаючись за руки. Була у нас й історія великого кохання. Чоловік і жінка мали десь під 70 років, обоє хворі на онкологію. Тут познайомилися і закохалися. Які це були стосунки! Як їм добре було одне біля одного. Він їй кві­ти дарував…

— Один лікар мені ска­зав, що пацієнти хоспісу — це жертви медичних помилок…

Євген Йосипович замислю­ється.

— Лікарські помилки були і бу­дуть, але часто у своїх бідах винні самі хворі. Люди недбало став­ляться до свого здоров’я. До лі­карів приходять вже тоді, коли хвороба у запущеному стані. І хо­чуть, щоб медики зробили диво і організм воскрес. А лікар не має чарівної палички. Лікар — не Бог.

— Пане Євгене, як ви ста­витесь до того, що до вас від­дають своїх хворих старих родичів? Не засуджуєте цих людей?

— Навпаки, — каже головний лікар. — Вважаю, правильно ро­блять. У нас хворі під постійним контролем медиків. Уявіть собі, родина має однокімнату чи навіть двокімнатну квартиру. Поки усі на роботі, діти у школі, немічна лю­дина залишається на цілий день сама. Немає кому її доглядати. Ввечері родичі приходять з робо­ти, у квартирі відповідний запах… Звісно, у нас їй буде краще. Наш досвід показує, що продовжуємо життя цим хворим. Був випадок, коли до нас звернулася пенітен­ціарна служба. У них відбувала покарання жінка, яка мала рак четвертої стадії. Закон дозволяє таких хворих звільнити від пока­рання. Ця жінка не мала родини, і її перевели до нас. Була у такому стані, що вісім разів на добу ко­лоли їй наркотики. Протягом пів­року ми її «зняли» з наркотиків. Її організм почав справлятися без наркотиків. Ми його зміцнили. І вона у нас прожила сім років! У неділю до церкви ходила…

— Коли помер один чоло­вік, який у вас провів остан­ні дні свого життя, під час па­растасу священик сказав, що «людина народжується у сім’ї і має помирати у сім’ї, в ото­ченні люблячих родичів». Мені здалося, він це сказав спеці­ально, як докір родичам по­мерлого, що вони допусти­ли, аби помирав у хоспісі, а не вдома у своєму ліжку.

— Не знаю, чому священик так сказав? — дивується головний лі­кар. — До нас часто звертаються священики, які просять покласти своїх родичів.

— Як не боятися смерті? — запитую лікаря.

— Просто розуміти, що ми на­родилися, щоб померти, — каже Євген Йосипович. — У кожного є свій ресурс. Ось заяць який шу­стрий, бігає по полю, дихає сві­жим повітрям, їсть екологічно чисті продукти, а живе 15 ро­ків. А черепаха повільно рухаєть­ся все життя, їсть, що попало, і живе 300−400 років. Треба жити без метушні, не поспішати жити. О дев’ятій годині ранку, після за­рядки і сніданку, вмикати мобіль­ний телефон, а о шостій вечора вимикати. Колись люди жили без мобільних і, повірте, були здоро­вішими. Колись не було стільки фальші у стосунках між людьми!

…Прошу, щоб мені показали лікарню. Євген Йосипович кличе свого заступника з лікувальної роботи Оксану Винник. Підніма­ємося з пані Оксаною на другий поверх. Тут розташовані палати. Їх загалом 16. Є на три ліжка, є на два, є й одномісні. З палати у ко­ридор виходить жінка років 70-ти. Звертаю увагу на її сумні очі, відчужений погляд. «Пані Катру­сю, хочете погуляти?» — зверта­ється до неї пані Оксана. Жінка ніби не чує, не відповідає. Сідає у коридорі у крісло і дивиться в одну точку… «Наші пацієнти рід­ко коли хочуть спілкування. За­звичай не мають бажання нікого бачити та чути. Хочуть спокою».

Заходимо у палату, де лежать двоє чоловіків. «Обидва само­тні», — каже пані Оксана. Один на вигляд досить молодий, має років сорок. Його, каже лікарка, згубив алкоголізм, згодом до­далися хвороби. Інший — стар­ший. Має невиліковну хворобу. У наступній палаті темно, чоловік уже спить. «У нього є родина, — каже пошепки пані Оксана. — Але у квартирі немає нормальних по­бутових умов, туалет у коридо­рі. У нас йому значно комфорт­ніше, ніж би залишався вдома». Поруч палата на одну людину. «Там дуже складно, — пані Окса­на не радить мені навіть загля­дати. — Хворий доживає останні дні, а може, й години».

Запитую пані Оксану, чи є у лі­карні психолог. «Ми самі є пси­хологами для наших хворих. Бо щодня поруч з ними, знаємо, що і як їм треба сказати. Зрештою, за своєю суттю кожен лікар має бути психологом. Один час пси­холог був. Приходив на кілька го­дин, задавав хворим питання на кшталт: „Чи ви боїтеся смерті?“. Або: „Чого хочете перед смер­тю?“. Після таких „задушевних“ розмов мусили приводити хворо­го до тями. Деякий час приходи­ли монахині. Але хворі не хотіли з ними говорити… Монахині лише розчулювали людей. Якщо психо­лог і потрібен, то хіба нам. Психо­логічно вигорання на такій роботі, без сумніву, стається. Наша най­більша радість, коли хтось із паці­єнтів пішов додому. Та такі випад­ки трапляються, на жаль, вкрай рідко, ми їх усі пам’ятаємо».

Повертаюсь у кабінет голов­ного лікаря. Дивиться на мене співчутливо. «Важко?» — запитує.

«Важко, — відповідаю. — А вам не важко тут працювати? Щодня бачити біду і смерть?».

— Мабуть, у мене вже виро­бився імунітет на негатив. На­приклад, лікарі, які лікують хво­рих на туберкульоз, самі на туберкульоз не хворіють.

Бачу, біля крісла головного лі­каря гітару. «Часом після важ­кого робочого дня бринькаю, — перехоплює мій погляд Євген Йосипович. — А ще люблю лижі, граю у футбол. Алкоголю не вжи­ваю, ніколи не курив».

— Яку рису характеру вва­жаєте у себе найкращою?

— Діти кажуть, що я добрий і щедрий. Таким був не завжди… Багато у чому мене змінила ро­бота. Змінила у кращий бік.

Високий Замок

загрузка...