Доброволець з позивним "Бандера" – Олег Мацишин пішов на фронт навесні 2014 р у 19-річному віці. Як і більшість бійців, він не думав, що Донбас – це далеко і "нехай воюють самі", поки ворог не перейде Дніпро. Зібрався на війну в чому був і без повістки. Там отримав поранення, за тим – орден, мав шанс стати професійним військовим. Не захотів. Сьогодні він мешкає в Польщі. Однак якби час вернути назад, "Бандера" певен – робив би те саме, що і п’ять років тому, пише видання Сьогодні.
Виловити "Бандеру" нам вдалося ледь не дивом: він приїхав у Львів на пару діб залагодити справи з документами. На вид – стрункий, широкі плечі, сині очі, чорна чуприна, але погляд – наче народився вже старим і "битим".
На фронт пішов – як фанати ідуть на футбол
На запитання, чого пішов на фронт таким молодим, коли ніхто не гнав, Олег відповідає – в пошуках пригод і адреналіну.
- Спочатку був Майдан. Туди поїхав заради "спортивного" інтересу, бо раніше був футбольним фаном, тісно спілкувався з "львівськими ультрас". Був дітваком і хотів адреналіну. Коли з Києва повернувся до Львова, то тут вже зібралися всі, хто був на Майдані, і давай думати: йти воювати чи не йти? Чи в "Азов", чи в "Донбас". Своє рішення прийняв чисто на емоціях. Навіть не розумів, що роблю. Було таке відчуття, що ми йдемо на футбол. І тільки після перших боїв стало ясно, що це не "стрілялка" на комп’ютері. Мама взагалі думала, що я в Києві барменом працюю. Вже потім батьки побачили по телевізору, що я на війні.
Як дитина стала воїном
- Все почалося в батальйоні "Донбас". Спочатку був вишкіл, у червні 2014 року в Нових Петрівцях, що під Києвом. Про набір дізнався з ТВ, таки "психонув" і пішов. Там відбором займався капелан. Він спитав: скільки тобі років і що будеш робити, як я тебе не візьму? Відповів, як на сповіді: піду в "Правий сектор". Так пройшла наша співбесіда. Майже місяць тривала підготовка навчальної роти. Наш командир з позивним "Котик" був, як другий тато і дуже пильнував нашу фізпідготовку. Потім він загинув в Іловайську. Завжди буду його згадувати…
Йдемо на перекур. Затягуючись зі смаком та виразом харцизяки на лиці, Олег розповідає…
- Так от, я попав у другу штурмову роту. Форма – хто в чому приїхав, потім дали "дубок", але дуже добре там годували. По чотирьох тижнях нас посадили в автобуси і відправили в Артемівськ. За тим був перший бій – звільнення Попасної, 15 липня 2014 року. Перші серйозні втрати. Вийшло дуже по-дурному. Спочатку мали взяти міст і блокпост. Забрали все без бою. Командир сказав іти далі, на Попасну, і нас по дорозі обстріляли. Відразу шість "двухсотих", один без вісті пропав і 15 поранених. В той день дитинство закінчилось. Загинув мій друг, пацану було 19 чи 20 років. Я за ним дуже плакав. Не розумів, що робиться, всі порозбігалися, ховалися. Я не знав як поводитись і просто виконував команди командира. Це було найправильніше. Ми там швидко "погрузилися", щоб врятувати ранених. Коли прибули на базу, то всі були дуже розбиті. Від попередньої ейфорії не лишилось ні сліду. Та з часом ми звикли і до обстрілів, і до смертей.
Найстрашніше – коли мама вбитого друга кричить: чому він, а не ти?
- Все оце страшне на війні якось природньо перетворюється у веселе, інакше не вижити. Було багато таких ситуацій. Коли стріляли "гради", ми з товаришем стояли, сміялись, курили, обнімалися на прощання. Ще страшно, коли ти з другом будуєш плани, а його через пів години нема. Страшно, коли на похоронах побратима батьки кричать: чому він, а не ти?.. Ще я дуже боявся попасти в полон. Хлопці розповідали про випадки, коли бійці підривалися на гранаті. Але я не знаю, як би себе повів. Це ситуація, яку не перетворити на жарт.
Свою міну ти ніколи не почуєш…
- Просто, ми так звикли до обстрілів, що організм уже сам відчував, де летить, де свистить, а де справжня небезпека. Свою міну ти ніколи не почуєш – це я добре розумів. От як зі мною – ми прийшли з позиції, сіли за столом, ніхто нікого не рухав, воно прилетіло і я прокинувся в лікарні. Але перший раз, в Лисичанську, мене поранило через мою ж неуважність. АГС прилетіло. Я зняв пластину з "броніка". Попало в руки. Це був липень 2014 року.
Смерть відчувалась часто, рятувала молитва і малюнки
- Коли відчував смерть і думав, що вже кінець, то починав молитися. Це страх, в певний момент в тобі все стискається. В крайні моменти, як я казав, ми просто обнімалися і приколювались зі всього. Треба сказати, що таке часто було в донецькому аеропорту. ДАП – це була "фортеця" для кожного бійця. Ніхто не хотів звідти іти, але бойовики, забираючи своїх двухсотих, все замінували і підірвали. А ще у важкі моменти дуже допомагали малюнки дітей, які нам привозили волонтери. Ми з пацанами їх читали і плакали. Це настільки важливо, наче пігулки від серцевого болю. Багато таких листів я зберігаю вдома. І саме тоді, коли боєць читає листи від незнайомих дітлахів, – починає розуміти, за що він воює.
На війні я відчував себе, як вдома
- Найбільше на війні подобалось те, що ти бачиш людину наскрізь. Хороший таким і залишається, а з придурків моментом злітає весь "доблесний" наліт. Я відчував себе там, як вдома. Це люди, з якими ти все пережив, колектив твій, "спаяний", обстановка – ідеальна. В "Донбасі" були майже всі зі Сходу України, і грузини, і поляки, але там майже ніколи не виникало дурних конфліктів.
На "нулю" у нас був алкоголь – дозволяли сто грам або пива бокал. Аби розслабитись. А якось ми знайшли в підвалі покинутого будинку 20-літрові бутлі вина. То воно пилося, як сочок. І взагалі, в нас були такі умови – майже як вдома. У Пісках, а це як Конча-Заспа під Києвом, в підвал, де ми ховалися, я перетягнув шкіряні дивани і телевізор. Навіть банька була. А пацани на позиціях редиску садили. Всі виживали, хто як міг.
А ще ми мали безплатне "кіно" – сепари, коли отримували зарплату, завжди билися між собою, в кого більше чи менше, а ми за тим часом могли спостерігати. А зарплату ховали під п’ятку лівого берця. У їх "двухсотих" там часто находили гроші.
Також я там знайшов вівчарку – Єва. Приручив дорослу. Почав годувати. Спала зі мною на одному ліжку. Ходила на позиції. Була ситуація, коли в один з будинків, де ми зберігали боєприпаси, вона нас весь день не впускала – гарчала, кидалась. А потім прилетіла міна і все згоріло. Але потім Єва зникла. Також в мене був автомат – Єва Браун. Більшість з нас навіть в туалет ходили зі зброєю. Інші хлопці називали свої автомати іменами коханих дівчат. Отака любов на війні – багатогранна (сміється).
На запитання, чи трапляється на війні любов, Олег, з уміхом, каже, що буває, навіть не одна.
- Особисто я пережив десь три фронтових романи. З одною дівчиною ми навіть хотіли одружитися, але не склалося.
Вбити ворога - як розбити посуд: нуль емоцій
- Пам’ятаю, що вбив снайпера. Випадково. Просто там, або ти, або тебе. От ми сидимо в пабі, я зараз кину на підлогу бокал і він розіб’ється. Шкода? Байдуже. Це те саме. Нуль емоцій.
А було, сиджу на своїй позиції. Зробив постріл, не розрахував траєкторію, куля пролетіла мимо того, в кого я цілився, а через хвилину в мою сторону прилетіла міна. І знову отримав поранення і попав в госпіталь. Я вам так скажу: майже всі поранення – або через те, що ти командира не послухав, або інший свій промах. Це є всюди, і хто б там що не говорив про геройство.
Багатьом в тилу тепер "до лампочки"
- Як це не страшно, але війна почала перетворюватись на спосіб заробітку для частини бійців і мирних. Хлопці кажуть, що тепер понабирали таких бійців, що з окопів не вилазять, бо він прийшов не воювати, заробляти гроші. Мало хто хоче воювати за ідею, чи з патріотичних міркувань, як починали ми. Ви знаєте, що коли при перших загиблих ми скидалися по 50 грн, щоб купити труну і відправити тіло додому. Тепер тема війни – це мода, і тим багато хто зловживає. Деякі волонтери навчилися заробляти на війні – робити піар, а потім йти в політику. Люди стали байдужими і звикли до смертей, мало кого бентежать втрати на Донбасі.
Ще один приклад: після АТО я пішов в ЗСУ, в 93-бригаду, перевівся по контракту в Академію сухопутних військ. Міг стати офіцером, але коли в академії побачив той "совок", то просто звільнився з армії. Притому, я ні разу не пошкодував, що пішов добровольцем в АТО. Якби міг повернути час, то зробив би все так само.
Після АТО довго лікувався
- Повернувшись з війни, а я дуже довго відходив, мабуть, відро ліків прийняв, бо потім ходив, як "овоч". Був дуже агресивний, ледь присів на алкоголь, міг навіть кинутись на будь-кого з кулаками. Минуло півроку, поки я повернувся до життя. По тому працював барменом в ветеранському закладі "Патріот". Згодом ми закрилися. Шукав роботу, але нічого цікавого не було. Так я виїхав у Польщу, потім може ще кудись махну – подивитися світ і зустріти нових людей. З поляками стосунки нормальні. Проблем ніяких. А що тут? Мене дивують наші люди. Замість того, щоб скиглити, що держава нічого не дала, краще спитати у себе: а що я зробив для того, аби Україна стала кращою. Сподіваюсь, через пару поколінь українці навчаться поважати себе і власну свободу.
