1 0 474n5s85hot 1«Боротьба за хліб», яку ініціювала радянська влада восени 1932 року, була насправді війною проти українського селянина. У людей відбирали все, штовхаючи їх до прірви.

Галина Махно згадує, як із мамою їла сіль, хоча від неї вони ще більше пухли. Люди їли коней, котів, собак, пацюків, жаб, бурду (варену воду, забовтану мукою), борщ із кропиви, конюшину, кору… А хлопчину, який заліз під корову, щоб потягнути молока, як свідчив Юліан Мовчан, залізничний службовець забив до смерті. «Слово «голод» було заборонене. Помирати дозволялося мовчки… У 1932 році в листопаді-грудні моя мама вже не мала з чого пекти хліб. 1933 року вимирало село. Люди їли людей. Хто ж довів до безпорадності, божевілля і людоїдства? До таких трагічних наслідків моє село і всю нашу Україну довела тоталітарна система… Тривале голодування призводило до дистрофії, канібалізму. За таких умов фізичний опір ставав неможливим. Голод руйнував громадянські зв’язки, нищив саме людське суспільство. Кожен голодний думав лише про те, як би врятуватися від смерті», – згадує Катерина Марченко, жертва штучного голоду.

Моторошні історії про випадки канібалізму під час геноциду українського народу знаходимо у книзі спогадів жертв «Пам’ять народу: геноцид в Україні голодом 1932-1933 років. Свідчення». Сталінський режим довів українських селян не тільки до голодних смертей, але й до голодного психозу, який штовхав їх до найстрашнішого. «Одна жінка, Малюга Параска… доведена до відчаю чи, може, й божевілля, зарізала двох дочок, – довідуємось зі свідчень Ганни Маслівець із Полтавщини. – Мимо її хати проходив хлопчик… Вона запросила пом’янути дочок, пообіцявши йому їсти. Так більше того хлопчика ніхто й не бачив… Приїхала міліція… оглянули погріб і знайшли там горщик з дитячим м’ясом та залишками дітей. Засудили жінку на 10 років». Жахливий випадок згадує так само Марфа Мірошник (нині Черкаська область): «В мене було троє хлопчиків, самий менший забігав до сусідки. Вона йому вряди-годи трошки молочка давала. Та ось раз пішов, а додому нема! Ми почали шукати його по сусідах, зайшли до неї, а вона зам’ялась, язик став заплітатись. То кинулись шукати в хаті і знайшли мого синочка порубаного – в казані кипів. Не знаю, як пережила це горе. А сусідку забрали, то ні слуху ні духу про неї».

Іван Наливайко із Полтави розповів, що трагедія сталася і в його родині: «Найжахливіше трапилося, коли одна моя родичка порубала своє мертве дитя і зварила з нього холодець. А починалося все з того, що дядько Іван  Гнатович мав п’ять десятин землі, пару коней, корівчину та п’ятеро дітей. Хата, щоправда, гарна була, велика, під бляшаним дахом. Дядько Іван категорично відмовився вступати до колгоспу. Тоді відібрали у нього землю, коней, корову, реманент, погрожували висилкою на Соловки. Щоб пережити лихоліття він, взявши найстаршу доньку Галинку, подався до Харкова. Коли активісти вимили до зернини у коморі і у хаті нічого не залишилось їстівного, опухла тітка, опухли й діти. За тиждень померли троє. Найменше, півторарічне, теж доживало останні дні. Від горя тітка втратила розум, вчинила неймовірне, а потім й сама у муках померла…» Микола Тищенко із Житомирщини був ще хлопчаком, коли голод став паном на селі: «Мені мати не дозволяла гратись на вулиці й контактувати з незнайомцями, вона розповіла, що сусідського хлопчика невідомий умовив винести шматок хліба, щоб виміняти якусь іграшку, а тоді того хлопчика кудись завели і з’їли. Мені постійно хотілось їсти…» Жертвою людоїдів стала також Марійка, донька Ніни Омеляненко, котрі жили на території теперішньої Черкаської області. «Цього горя, яке я пережила, і ворогові не побажаєш. Такого душевного болю не можна переказати словами. Я мала донечку Марійку та двох синів. Жили ми над річкою і в голодовку не сильно голодували, тому що мій чоловік ловив рибу, чим ми і харчувалися.

У селі жив наш недалекий родич Іван Джур, про якого ходили чутки, що він людоїд. А з ним жила якась чужа жінка, теж людоїдка. Одного дня моя Марійка, їй було 9 років, пішла мінять рибу на матерію. Джур по дорозі заманив її в пшеницю, де й задавив. Прочекала я дитину до вечора, та й кинулась шукати. Люди підказали , щоб шукала у Джурів. Заходимо до хати, а в сінях стінки всі в крові, і запах м’яса вареного. У казані варили м’ясо з Марійки. В садку знайшли відрубану голову та кісточки моєї дитиночки. Склавши все в мішок, так і похоронили її. На Джуру заявили в сільську раду, забрали їх не знаю куди. А у мене камінь на серці на все життя залишився». «Смерть уже було привичною. Голод убивав людину фізично. Він лишав людину її людської сутності. Мертві кормили живих. Свіжі могили розкопувалися. Померлим не було спокою і після смерті!» – читаємо у спогадах Черненка Г.У із Дніпропетровської області. Про дослідження випадків канібалізму ІА Дивись.інфо розпитала у Дмитра Романчука, старшого наукового співробітника Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького. У досліджуваних ним документах видно, як доведені голодом до божевілля українські селяни у судомних намаганнях вижити переходили межу соціального. За висновками провідних дослідників, за період 1932-33 років в Україні зафіксовано близько 2,5 тисячі випадків людоїдства, яке відбувалося на ґрунті повного руйнування психіки. У документах, що містяться у музеї, згадується  про 73 справи людоїдів в архіві МВС на території Дніпропетровській області. У фондах музею зберігається 30 оригінальних документів з кримінальних справ (обвинувальних висновків) щодо канібалів та копії 5 таких одиниць.

«У цих документах, які складалися працівниками районних відділів ОДПУ, завжди підкреслювалось, що канібали були нетрудовими елементами,  іноді в минулому куркулі, а почасти доходило до абсурдних тез, що мати вживала в їжу померлих власних дітей з метою скомпрометувати радянську владу!» – розповідає Дмитро Романчук. Підсудні потрапляли під дію статті 174 Карного Кодексу УСРР. Вона мала таку редакцію: «За розбій, цебто за явний, щоб заволодіти чужим майном, напад поодинокої особи, що загрожує смертю або каліцтвом, чи з загрозою заподіяти подібне насильство — позбавлення волі на реченець до п’ятьох років». А якщо це «спричинило смерть або тяжке ушкодження на тілі покривдженого», то передбачалося ув’язнення до десяти років або розстріл.  До людоїдства вдавалися переважно жінки.  Із 43 осіб, що проходили у слідчих справах, які є у розпорядженні музею, 28 – жінки, 15 – чоловіки, жертвами здебільшого були діти (в тому числі власні). У книзі «Українські жінки у горнилі модернізації» за редакцією Оксани Кісь зазначається, що затьмарення розуму на тлі голоду називалось «голодним психозом» (лімфоїтом). Він характеризувався порушенням сприймання реальності, галюцинаціями, нездатністю усвідомлювати своїх вчинків та їх наслідків. Доведені тривалим голодуванням до стану голодного психозу жінки фактично були у стані тимчасового психічного розладу, тож у правовому сенсі вони були, по суті, недієздатними та неосудними. «Однак кілька справ потребують більш глибокого дослідження спектру психічних розладів. Як от, Шистя Є.М. із с. Петриківка із м’яса померлої власної 4-річної дитини наготувала ковбас і повезла продавати на базар в м. Кам’янське. Не вписується в рамки пояснення «голодним психозом» справа по звинуваченню родини Кошевих із с. Петриківки – протягом березня-травня 1933 р. було вбито з ціллю вживання в їжу два члени їх родини та двоє односельців. Подібна ситуація в обвинуваченні родин Беркутових та Корж із с. Попельнасте Лихівського району, які протягом лютого-березня 1933 р. убили трьох осіб, попередньо умовившись у намірі», – йдеться у дослідженні Дмитра Романчука. Голод сильно впливає на центральну нервову систему, внаслідок чого мозок руйнується. Сіра речовина мозку втрачає до 30% своєї ваги під впливом хронічного голодування. «З документів видно, що деякі підсудні після актів канібалізму відразу усвідомлювали свою вину з відчуттям огиди та каяття, а деякі, і таких немало, продовжували вживати в їжу людське м’ясо. Мешканка с. Чечелієвка П’ятихатського району  Іванченко Агафія цілком логічно пояснювала причину вживання в їжу людського м’яса – коли вона проживала на Далекому Сході, вона бачила як узбеки, рятуючись від голоду, ставали на шлях канібалізму», – зазначає Дмитро Романчук. Наслідки штучного голоду вилились у глибоку форму посттравматичного синдрому. І ці рани навряд чи колись заживуть.

«Якщо розглядати Голодомор як комплекс каральних заходів, законів до українських селян та всіх процесів, які протікали паралельно (колективізація, штурм хлібозаготівель, розкуркулення, «чорні дошки» і терор), то все це зруйнувало традиційні для українського села цінності. Було спотворене усталене відношення до власності, роботи, засобів виробництва та землі. Вступаючи в колгосп, стаючи комуністом, хлібозаготівельником можна було чудово виживати, натомість ті, хто дійсно хотів і міг працювати, ставали ворогами, прирікались на голодну смерть. Ще одним негативним наслідком стало укорінення в свідомості селян недовіри, страху до своїх же односельців, бо виконавцями всіх цих каральних законів, постанов радянської влади, членами буксирних бригад і комісій із розкуркулення були здебільшого сусіди, односельці», – підсумував старший науковий співробітник музею. «Отакого-то лиха зазнало наше українське село під час сталінської тиранії. Це вже тепер відомо, що голод був спеціально спланований у кабінетах Кремля, аби придушити селянина, зробити з нього раба. А тоді ми… тільки й думали, як би дочекатися нового врожаю», – згадує Руденко С. із Харківщини. Понад 3 мільйони українців так врожаю і не дочекалися.

Авторка: Христина ГОГОЛЬ
Джерело: Дивись. Інфо.



загрузка...