Спочатку він на тиждень затримався на сході, аби його товариш зміг поїхати на похорон до батька, а в останній день перед виїздом додому почались запеклі бої в районі Красного. «Гради» накривали українських військових безупинно. Один з них поцілив у окоп, де обірвалося відразу дев’ять життів. Серед тих сміливців був сержант Артур Лі, боєць 80-ї окремої десантно-штурмової бригади…
Корейська кров, українська душа
Артур Лі народився 17 червня 1984-го року у Самарканді. Разом зі старшою сестрою, мамою і татом жив у цьому другому за величиною місті Узбекистану до шести років. Але в 90-хх стало неспокійно – тоді ще ніхто не знав, що буде і чим це все закінчиться. Батько, аби вберегти сім’ю відправив дружину разом з дітьми до її рідного дому – села Ходовичі на Стрийщині.
«Ми зідзвонювались, він мав вирішити деякі справи з квартирою, а потім приїхати до нас. Останній раз, коли ми говорили, то сказав, що вислав нам передачу і гроші, старша якраз ішла в перший клас. Після цього пропав безвісти», – розповідає мама хлопця Ірина.
Жінка довго шукала чоловіка, але зв’язку не було. Тільки через багато років отримала довідку про смерть. Проте як це сталося ніхто сказати не зміг.
«Артур завжди казав, що заробить грошей і ми поїдемо у Самарканд на пошуки. Я казала, добре, сину, ти тільки повертайся», – зі сльозами на очах розповідає жінка.
Для того, щоб поставити дітей на ноги вона багато працювала. Хлопець ріс дуже відповідальним і товариським, вирізнявся розсудливістю і відчуттям справедливості. Як тільки підріс взяв на себе обов’язки і за сина, і за тата.
«Це була моя опора, навіть будучи на війні, коли я лежала в лікарні, він організував друзів, щоб ті мені допомагали. І тільки питав чи той приходив, чи той приходив, чи купили мені ліки і чи в мене все є, – згадує мама. – Дотепер його друзі не забувають мене, вони мені як рідні діти».
Від Іраку до війни на Сході
Після дев’яти класів Артур почав вчитися за спеціальністю «помічник машиніста». Але як виявилось згодом, душа лежала до військової справи. Зразу після закінчення училища додому прийшла повістка. Далі служба в десантних військах, через півроку гарячі точки Іраку. Згодом робота на Івано-Франківщині на режимному об’єкті. Навчання в ІНФІЗі на спеціальності рукопаш гопак. Знову служба в армії. Війна…
«Йому тоді було вісімнадцять років, коли він попав миротворцем в Ірак. Мені приходили подяки, загалом в нього дев’ять нагород звідти! Коли я питала як там, то він завжди розказував, що усе добре, ніколи не сказав, що йому погано чи у нього чогось нема. Найбільше Артур не хотів бути комусь в чомусь винним, тому завжди старався робити все своїми силами», – розповідає мама.
Те, що її син був пораненим в Іраку, вона дізналась тільки недавно.
«Я багато чого не знала про свого сина, навіть не підозрювала. Наприклад, що в Іраку він був пораненим, а в АТО у нього були такі сильні головні болі, що кров ішла через вуха. Так само коли питала, чи їх добре годують (на початку війни на Донбасі, – ред.) Він завжди казав, що у них триразове харчування. Потім виявилося, що то була пачка «мівіни» на трьох», – говорить Ірина. І не розуміє, як знаходяться люди, які кажуть, що їй нема чого жалітись, бо вона отримує від держави гроші.
«Я би не хотіла тих грошей. Мало хто розуміє, що хлопці – справжні герої. Не тільки мій син, а всі вони варті, щоб про них пам’ятали. Вони померли, але не здали позиції, не пустили ворогів! Хто не був у тій шкірі, тому це тяжко усвідомити. Мої діти не пішли туди заради грошей, вони відчували обов’язок», – каже жінка. Її молодший син Віталік, як і брат, теж служить на контракті у десантних військах. У свої 23 роки вже двічі був на Донбасі.
Невипадкові випадковості
«Артурчик дуже любив свою дівчину, але казав їй, що побратимів не кине. Тому не міг зробити по іншому, коли в його побратима помер тато. Він залишився на тиждень довше, щоб той міг поїхати на похорон. Казав, моя мама зрозуміє, а ти біля своєї зараз мусиш бути», – розповідає жінка.
До відпустки не вистачило всього декількох годин.
«В той день тривали сильні бої, хлопці тримали удар, щоб ті всі російські найманці не пішли далі. Їх накривало «Градами». Десь пів на дванадцяту ночі від вибуху в одному окопі загинули дев’ять хлопців. З десяти вижив тільки один Петро, на ньому живого місця не було, але він вижив… Значить так мало бути», – не стримуючи сліз розповідає пані Іра.
Вже тепер, коли побратими приїжджали на заупокійну службу на день народження Артура, то один з них розказував, як бачив, що в них стріляють, хотів попередити, кричав, щоб тікали. Але його не чули, він не встиг.
«Це сталося у суботу, в неділю вже всі знали, але мені ніхто не говорив. У понеділок голова сільради взяв фельдшерку і прийшов до мене додому. Каже, Артура більше нема. Я кажу, як нема!? Приїхав?… »
З того часу почалося інше життя. Похорон, як у тумані. Далі вшанування пам’яті… Про новітнього героя України сім’ї нагадує його похресник, який своїми щирими дитячими очима дивився у небо, коли розказував віршика, каже: «Хресний бачив!? Я ні разу не забувся».
……
Сержант Артур Лі загинув 16 серпня 2014-го року у селі Красне Луганської області. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни Артур Лі посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» .
18 квітня 2015 року в селі Ходовичі Стрийського району на фасаді будівлі загальноосвітньої школи (вулиця Миру, 2), де навчався Артур Лі, йому відкрито меморіальну дошку. У червні 2016 року у Стрию на фасаді будівлі Вищого професійного училища №8 (вулиця Ольги Кобилянської, 4) було відкрито меморіальну дошку випускникам, які загинули під час антитерористичної операції на сході України, серед яких ім‘я Артура Лі.
В його честь щороку відбувається Всеукраїнський турнір з рукопашу гопак «Пам’яті Артура Лі», адже він також був провідним спортсменом та тренером Федерації рукопашу гопак України, входив до складу Львівського обласного осередку Федерації фрі-файту.
Христина ПАВЛУЧКОВИЧ
