klymentijУ 2015 році Україна на загальнонаціональному рівні святкувала 150 років від дня народження праведного митрополита Андрея. У Львові ці святкування мали особливий характер, адже саме звідси йому довелося провадити нашою Церквою майже півстоліття. Видимим, а водночас надзвичайно яскравим меморіальним знаком тих святкувань як для нас так і для майбутніх поколінь залишиться пам’ятник цьому Великому Мужеві, Мойсеєві Українського Народу, який височіє на Святоюрському пагорбі.

Наступного року святкуватимемо 150 років від дня народження постаті, без якої особа митрополита Андрея Шептицького не була б такою, якою ми її сьогодні знаємо. Ним був отець Климентій Шептицький Безумовно, цю постать ми тільки починаємо відкривати, а радше ми тільки починаємо відкривати для себе братів Шептицьких.

Сьогодні мені б хотілося так достойній публіці звернути увагу на особливу рису постаті блаженного Климентія Шептицького, яка була характерною саме йому. Отож, про яку саме рису йде мова?

Сьогодні у світі дуже запотребованою чеснотою є людяність. Погляньте хоча на те, як одна фраза блаженнішого Любомира «Хочу бути людиною» завойовує сьогодні серця багатьох людей нашого і не тільки нашого Народу. Отець Климентій був у повному розумінні цього слова Людиною! Його людяність мала свої особливості.

sheptyckyj klymentij E20AC119У першу чергу вона була глибоко закорінена у Бозі. Ще з малих літ він бажав себе посвятити Богу. Його твір про маму, що його він завершив писати 17 квітня 1910 року, тобто перед самим вступом до монастиря, а також Листи його матері Софії до нього, виразно свідчать про те, що ще у юному віці Казимир бажав посвятити себе служінню Богу саме у монашому покликанні. Але, були на це свої причини, чому він цього так і не зробив.

У одному з листів до нього його матір Софія Шептицька радить молодому синові найперше здобути добрий життєвий досвід, а потім робити вибір монашого стану. Ось короткий витяг з її листа до сина:

«…Я, дитино, Тобі кажу сьогодні у найглибшому значінні, яке вмію дати цьому слову: «З праці рости» — це до повної зрілості завдання Твоє. Нагадай собі чудовий гарний уривок із життя св. Ігнатія: «Для Бога — про Бога не думати». А потім праця, праця, праця — любов, любов, любов — покора, покора, покора — у цій великій довірі, що Боже зерно не згине, а що чим більше нашої полови забере вітер, тим краще. Дитино моя, ще ніхто ніколи «на забій себе не жертвував Господеві Богові» — даремне, але як Він Єдиний вміє нас розп’яти, щоб освятити правді — так Він Єдиний вміє ужити нас, пам’ятай про це. Він краще нас знає, де і чим можемо служити, — довірся цьому і тому, що виразні накази мудрого Господа, якщо їх захоче дати, надслухаймо, щоб їх почути, але не перериваймо праці, ні не тривожмося його мовчанням. У свою годину скаже, чого хоче, — у простоті та вірності працюючи, цієї години чекаймо, щоб на неї заслужити…»

Sheptycki(«Листи Софії Шептицької»,переклад Я.Кравець, Том IV, C. 51)

Урок матері Казимир засвоїв дуже чітко. Його життєвий досвід, з яким він прийшов до монастиря (а це 40 років успішного світського життя) навчив його ставити на першому місці Бога, а потім все інше. У посланні до монахів, яке він написав у березні 1945 року, тобто у короткому часі перед насильною ліквідацією УГКЦ радянським режимом, отець Климентій закликає своїх співбратів не до якихось практичних кроків по відношенню до окупаційної влади, але до довіри Богу, бо тоді передбачити щось на довшу мету було дуже складно. Та довіра повинна була проявлятися, як писав отець Климентій, у житті «на славу Божу».

«Однією з найважніших і найголовніших справ, в яких може чоловік свобідно рішати своєю волею, то постанова, що нею вибирає собі звання; перш за все, в тім виборі треба шукати не себе, а виключно і вповні лише Божу славу. Виключно і цілковито значить не так, що і мені з того слава і Богу, бо в тім самім є вже основний фальш, а в дійсності, зневага, заподіяна Богові, Якого стягаємо тим на рівень створіння і кажемо Йому ділитися славою з людиною.

У серці кожної людини живе честолюбивість. В одних вона криється, в інших явно виступає, але у всіх вона є, і доперва силою Божої ласки мусить бути омертвлена. Та честолюбивість ставить у серці як ідола своє «я», ставить на престолі, і хотіла б, щоби усі йому кланялися, йому кадило почитання-прославлення приносили, не Богові, а тому ідолові.

Жити і працювати на славу Божу повинен і лікар, і урядник, і вчитель, і господар, і родичі мають на славу Божу виховувати свої діти».

(Блаженний преподобномученик Климентій Шептицький, Збірка творів, Історично-канонічні джерела Студійського чернецтва в Україні, Том 2, С. 100)

Ось той цілковитий послух Божій волі є саме головною характерною рисою духовності блаженного Климентія Шептицького. У своєму житті все, що він робить намагається підпорядкувати Божій волі і тільки їй. Це був найвищий спосіб прояву його довіри до Бога. Саме завдяки цій чесноті він до кінця залишається вірним Богу, бо йде свідомо на мученичу смерть вже у старечому віці (на момент арешту йому було 78 років). Ба більше, він залишається вірним також і тим, кого Бог поставив йому на його життєвій дорозі. У першу чергу це стосується його рідного брата митрополита Андрея.

У життєписі митрополита Андрея, який написав Патріарх Йосиф у засланні у 1958 році в Маклакові, велику частину він присвячує отцю Климентію. У ній він виразно стверджує таке: «Говорячи про митрополита Андрея, не можна не згадати його брата Казимира, і то дещо докладніше. Бо він був надзвичайно відданий своєму братові – і співробітником, і правою рукою майжу у всіх ділах. Доповняв він Митрополита у практичному переведенню великих планів. Водночас він був гальмом у відважних і не раз ризикованих потяганнях і заходах та лив холодну воду, як говорив сам о. Климентій, на розжарений запал вулканічної вдачі свого брата. При тому він його дуже любив і шанував».

У 2015 році, у часі святкування 150 ліття від дня народження митрополита Андрея, ми мимоволі почали відкривати для себе і його брата Климентія Шептицького. Якось символічно так сталося, що видимим місцем, з якого все розпочалося, принаймні у Львові, стала Свято-Іванівська Лавра – одна з обителей передвоєнних Студитів, у якій вже з самих початків було задумано поєднати життя духовне з життям культурним.

І сталося це завдяки отцю Климентію Шептицькому. Саме він був тим, стараннями якого до Львова з с. Кривки була перенесена церкви св. Миколая, яка на новому місці була переосвячена як церква Святої Софії – Премудрості Божої. Вона стала головним храмом Лаври, а водночас першим об’єктом Музею просто неба. Тому, воістину чудом і історично справедливим було рішення присвоїти теперішньому Музеєві народної архітектури та побуту у Львові ім’я Климентія Шептицького.

Другим, принаймні для мене особисто, справді діянням Божого перста, стало те, що навколо ідеї відродження цієї унікальної перлини спадщини Шептицьких у Шевченківського Гаю, згуртувалися поважні представники культурних та мистецьких кіл Львова і взагалі цілої України. Це і художники, і скульптори, і колекціонери, і співаки, меценати, семінаристи, студенти, одним словом люди різного фаху і здібностей та обдарувань. А головним мотором усього процесу став не священик, не представник духовенства, але мирянка – Оленка Білоус, яка відчула у собі місію стати одним з наріжних каменів відродження спадщини братів Шептицьких.

Сьогодні я дуже дякую Оленці, а також усім тим багатьом, які згуртувалися навколо ідеї відродження Свято-Іванівської Лаври. Ваші імена вже вписалися золотими літерами у теперішніх часах, а також історичній книзі для майбутніх поколінь. Нехай Господь благословить Вас сторицею!

Сьогодні ми перебуваємо у стані війни. Війни не простої, але такої, яка забирає в людини надії, віру, любов, породжує непевність щодо завтрашнього дня. А тому, у цій війні переможуть не так ті, які володітимуть унікальною зброєю масового ураження, але ті, які озброяться духовними цінностями у своєму житті, які поставлять Бога на перше місце у своєму житті! Саме цього вчить нас отець Климентій Шептицький!

Через те, перед нами зараз стоїть велике і достойне, а водночас непросте завдання: передати майбутнім поколінням не попіл традиції, не попіл нашої славної історії, але її вогонь. Тільки іскра здатна запалити вогонь, а не дим.

Дякую Вам, що Ви є тими іскрами, які запалюєте за прикладом братів Шептицьких, віру в Бога, віру і надію у краще майбутнє нашого Народу! Повірте, дим щезне як мряка, а вогонь горітиме повсякчас. Потрібно тільки тих, які б дбали про те, щоб він не згас.

Промова з нагоди третього концерту проекту «МОЛИТВА ДО МИТРОПОЛИТА»

загрузка...