Доволі невелика кількість джерел фіксує історію життя та наукові здобутки єдиної доньки українського педагога, письменника та громадського діяча Антіна Крушельницького – Володимири. Трагічна доля усієї родини, призвела до знищення багатьох матеріалів, які б могли якомога ширше розкрити весь потенціал цієї молодої лікарки-дерматолога. Про це повідомляє сайт Фотографії старого Львова.
Старша та єдина донька у численній сім’ї Крушельницьких народилася 3 січня 1903 р. у Коломиї [5]. Батько, Антін був педагогом, а мати – Марія Слободівна, була актрисою театру «Руської Бесіди». У родині було ще четверо синів: Іван (1905), Богдан (1906), Тарас (1908) та Остап (1913) [13, С. 583].
Через педагогічну роботу батька родина часто змінювала місце проживання – Коломия, Станіслав, Долина, Рогатин. Окрім вчителювання, А. Крушельницький у 1915 р. був бургомістром у Городенці, а у квітні-серпні 1919 працює в уряді УНР Міністром освіти. У жовтні 1919 р. сім’я змушена була переїхати з Городенки до Відня, в розпалі Перша світова війна, а голову родини у складі педагогічної комісії УНР направляють до Австрії для роботи над новими підручниками для українських шкіл [13, С. 583].
Початкову освіту Володимира здобула ще у Рогатині, а продовжила навчання у Віденській гімназії. У 1919 р. її зарахували у студентки медичного факультету Віденського університету. Батько, високо цінував важливість вищої освіти для свої дітей, однак у цей складний воєнний час це ставало й предметом розпачу для нього, адже коштів на навчання потребувалося доволі багато «шкільна оплата за доньку на медицині ½ мільйона корон!» [1, С. 30].
Коли на початку 1925 р. родина Крушельницьких повертається до Рогатина, Володимира завершує навчання з дипломом «доктора всяких наук лікарських» у Відні. Після цього, з перервами (два роки) спеціалізувалася у віденських клініках з дерматовенерології [2, С. 429].
Вже у 1926 Володимира розпочинає приватну практику у рідному Рогатині. А 1927 р. переїздить працювати до Коломиї, де входить до складу українського жіночого спортивного товариства «Стріла». Окрім медичної практики, відвідує різноманітні зустрічі, які організовує «Гурток української академічної молоді Рогатинщини» та «Українські спортові і руханкові товариства» [8, С. 72].
У 1927 р. дівчина вступає на медичне відділення Львівського університету, і 9 березня 1929 р. отримує звання доктора медицини [11, с. 5 ].
Перебуваючи у Рогатині, Володимира знайомиться та співпрацює з громадською діячкою С. Парфанович у протиалкогольному товаристві «Відродження». Вона допомагає в редагуванні журналу товариства, публікує статті про шкідливий вплив алкоголю, веде рубрики «Гігієнічний куток» та «Різне». А 7 жовтня 1930 р. стає делегатом від лікарів Західної України на з’їзді невропатологів та психіатрів у Лодзі [4].
Після переїзду усієї сім’ї до Львова, вони мешкають разом у величезній квартирі в одному з будинків львівської Квятківки (тепер вул. Д. Грицая). Теплими спогадами про тітку Влодзю ділиться її племінниця Лариса Крушельницька (донька брата Івана): «…постійно робила якісь експерименти. В її кімнаті все було заставлено тарілочками і пляшечками з мазями, кремами, які вона сама готувала для лікування шкірних хвороб. Цими мазями тета вилікувала багатьох гуцульських дітей» [2, С. 429].
Не лише лікарською практикою займається дівчина, її захоплює літературна робота, публіцистика і переклади. До прикладу їй належить переклад гротескної п’єси «Зелений Какаду» австрійського драматурга Артура Шніцлера. Науково-популярні статті для жінок та хворих з’являлися у часописах – «Нові шляхи» та «Нова хата» [6, С. 106].
На початку 1931 р. Володимира через радянського консула Г. Радченка звернулася до Наркомздорову з клопотанням про переїзд до Харкова. У жовтні цього ж року, вона першою з родини прибуває до міста та клопочеться про роботу [3, С. 122].
За наказом Наркомздорову В. Крушельницьку було призначено від 2 листопада 1931 р. асистентом-практиком Інституту венерології та дерматології (тепер Інститут дерматології та венерології НАМН України) під керівництвом проф. О. М. Кричевського [10, С. 190]. З листів, які Володимира пише до рідних відомо, що їй призначили стипендію у розмірі 170 карб., навчання триває з 8.30 до 15.00 «вранці дитяча амбулаторія. Біля 10 години змінюють хорим перев’язки. Потім амбулаторія дорослих, о 12.00 короткий відпочинок. Потом ми молоді нишпоримо по всіх кутах інституту і встромляємо свій ніс де тільки можна. О 2-ій розбір хорих професором. В інституті виключно наукова підготовка кадрів. В аспіранти попасти нелегко, або трудно». Впродовж навчання Володимира часто бере участь у семінарах з доповідями, до яких дуже ґрунтовно готується опрацьовуючи німецькі та англомовні журнали, на різноманітні теми, зокрема етіологію та терапію червоної вовчанки. Вона самостійно вивчає гістологію хвороб шкіри і техніку приготування гістологічних зрізів – «гісто-біологію». Окрім науково-практичної роботи «дістала суспільну загрузку» з ліквідації неписьменності в інституті «2 рази в декаду» провадить навчання української мови.
Харківський інститут венерології та дерматології займався спостереженням умов праці та стану здоров’я працівників тракторного заводу у місті, де провадив ліквідацією гнійничкових захворювань у робітників. Розпочинаючи з 17 березня 1932 Володимира працює асистентом в Українському державному інституті патології і гігієни праці, займається науково-дослідною роботою з вивчення сепсису у шахтарів Донеччини [9].
Влітку 1932 р. Володимира вперше поїхала у відпустку до Львова, а до Харкова повернулася уже разом з братом Іваном [2, С. 431].
У лютому 1933 р. дівчина бере участь у з’їзді дерматологів у Санкт-Петербурзі. А з 1 травня 1933 р. її офіційно призначили асистентом Харківського інституту венерології та дерматології. Володимира розпочинає працювати над теоретичною та експериментальною частинами дисертації. Для збору джерельної бази опрацювала усю доступну літературу за останні 10 років, «якої щоправда дуже мало і розкидана вона по всіх журналах» [9].
Під науковим керівництвом проф. О. Кричевського дівчина досліджує патологію дерматозів, здійснює лабораторні дослідження та експерименти на щурах. За словами професора «робота блискуча, а відкриття «мирове». У лютому 1934 р. закінчує писати дисертацію та отримує відгук від наукового керівника: «не знаю, чи в Харкові найдеться лікар, який зовсім зрозуміє вашу працю, тому комісія буде мати неабиякий горіх до згризення», цього ж місяця її офіційно перевели на посаду молодшого наукового співробітника [9].
8 травня 1934 р. майже усі з родини Крушельницьких переїхали зі Львова до Харкова. У нових умовах намагалися продовжити громадську роботу, але вже в листопаді 1934 р. почалися арешти, спершу батька, тоді братів. Як учасницю контрреволюційної організації, що працювала проти вождів партії, в ніч на 15 грудня Володимиру теж забрали на допит [2, С. 431].
17 грудня 1934 р. відповідно до «вироку у справі терористів-білогвардійців» було розстріляно братів Володимири – Івана та Тараса. Усіх інших з родини – Антіна, Володимиру, Богдана та Остапа – вивезли на Соловки у середині квітня 1935 р. У таборах мали відбути по 5 років усі, окрім батька, за ухвалою суду йому присудили 10 років.
З весни 1935 р. багато української інтелігенції та В. Крушельницька у їх числі працювала на будівництві в Біломоро-Балтійському таборі з утриманням на островах, на особливому обліку [2, С. 432]. А з 27 травня 1935 р. її перевели до Соловецького табору особливого призначення («СЛОН») на роботу лікаря табірного лазарету. Уже на Соловках Володимиру засудили вдруге, відповідно до заяви начальства Соловецької тюрми «про наміри доньки Петлюрівського міністра помститися за знищення рідні» [12, С. 334].
Влітку 1934 усі жінки покинули Соловецький табір, серед них була і Володимира. Її відповідно до розстрільних списків табору, вбили 8 грудня 1937 р. поблизу м. Лодєйне поле (Ленінградська обл., Росія) [8, С. 75].
Батько та брати ймовірно загинули під час масових розстрілів засуджених Соловецького табору 11 листопада 1937 року.
Усі матеріали, пов’язані з життям, науковими роботами, педагогічною діяльністю родини Крушельницьких були засекречені до 10 березня 1958 р., коли у Харківському суді було винесено вирок про реабілітацію усієї сім’ї.
На спомин відомій львівській родині Крушельницьких, яка так і не повернулася додому, на Личаківському кладовищі у Львові встановлено пам’ятний знак, з іменами загиблих у далекій Карельській землі.
