9308985093Галичина дала Україні чимало світлих імен, чимало державних мужів, які склали на вівтар Вітчизни жертву своєї найвищої любові до неї - власне життя. Вони були освічені й знали старе латинське прислів’я: «Із попелу полеглих зродиться прийдешній месник». То були мужні люди, які мали гідність і власну думку, вірили у свої сили і силу української нації, сміливо кидали виклик несприятливим обставинам, переборювали їх, чи гинули в боротьбі, вірячи, що своєю геройською смертю надихнуть нові покоління борців за щастя і незалежність Батьківщини, пише Мамай Інфо.

Проте далеко не вся галицька інтелігенція воліла спопелити свої серця на жертовнику свободи. У всі часи, як і нині, було дуже і дуже багато таких, які ставили свої дрібні інтереси вище за національні і служили вірно всякій владі, лиш би вона кидала і їм кістку зі свого столу, заповненого вщерть добром, краденим в українського народу. Про них і поведу мову.

Отруйний дух зрадливих галицьких бояр, котрі водили на Галицький престол то угрів, то ляхів, то новгородців, а то й монголів, на жаль, виявився дуже стійким і заразним. У його задушливому смороді витворився огидний тип галичанина-угодовця, котрий у своєму запопадливому лоялізмі до чинної (байдуже якої) влади досягав небаченої глибини ницості й підлості.

Про «угодовців» читаємо в брошурі Української Військової Організації за 1920 рік таке: «Це слабодухи, що тремтять за свої посади; це пережитки нашого минулого, що не можуть умістити себе в нових умовах боротьби на життя і смерть з наїзником; це, врешті, наслідки нашого довгого поневолення, — раби, що в їх природі є стирати кому-небудь порох із ніг... Угодовці є більше небезпечні, ніж так звані «орієнтаційні» табори. Бо коли останні не дуже то й приховують, що є на утриманні зовнішніх сил і до концепцій союзів із ворогами підходять хоч із хибним, однак із купецьким розрахунком, — то «реальна» політика угодовщини полягає на тому, щоб віддати український нарід на цілковиту ласку і неласку ворога ... Угодовці резиґнують із самостійності та соборності і на їх місце ставлять другорядні речі…».

Це галицькі холуї у 1848 році «весни народів», коли австро-угорська монархія репалася по всіх швах під натиском національно-визвольних сил угорців, чехів та поляків, замість і собі виборювати незалежність свого краю, організували батальйони «руських» гірських стрільців на захист «солоденького цісаря». За таке угодовство дістали на свою шию польську адміністрацію краю з найширшими повноваженнями, отриманими шляхтою внаслідок закулісного компромісу із Віденським двором, здійсненого коштом українців. Тобто Галичина набула своєрідного «особливого статусу», який полягав у необмеженій диктатурі іноземної меншини над українською більшістю краю.

Після цього вже восени 1850 року раптово почався несподіваний тиск на галицьких «добровольців». Колишніх «руських» стрільців стали насильно забирати до регулярного війська, не зважаючи на те, що багато з них мали сім’ї і не підлягали призову згідно тодішнього законодавства. Чинилися й інші кривди, яких зовсім не сподівалися недавні, як вони собі думали, «оборонці держави». Але по-іншому й бути не могло. Адже це не була їх національна держава. Вона звикла бачити в українцях робочу худобу, а не воїнів, які, чого доброго, ще й панів-можновладців за чуба візьмуть. Однак угодовці переконували «братів незрячих гречкосіїв» у протилежному. І в цьому була разюча відмінність позицій верхівки українського і верхівки польського політикуму Галичини до Першої світової війни.

Якщо поляки розглядали свій бездержавний стан як тимчасовий, готували кадри для відновлення Польщі «од можа - до можа», посилали своїх дітей до австрійських чи російських військових шкіл, аби ті ставали офіцерами й генералами і в майбутньому вжили набуті знання проти своїх колишніх вчителів, вишивані галицькі пани та пані бавилися пацифізму, «толерантності», «європейських цінностей», покладалися у всьому на можливу ласку Відня, якої домагалися принизливим колінкуванням, петиціями чи, в крайньому разі, протестаціями. А додати до цього лакейства ще користолюбство - і не дивно читати послання Івана Франка до одного із стовпів тодішнього галицького бомонду: «Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала...!» Тому до часу великих перемін, що його проголосив Сараївський постріл у 1914 році, галицькі політики виявились зовсім не підготовленими, як і народ, який мав нещастя мати таких сліпих поводирів.

Те, що Українські Січові Стрільці не стали оперетковим військом, як це було задумали політичні керівники галичан, а справжнім – заслуга простих стрільців, які зберегли і відновили в собі бойовий дух предків, який у поєднанні з інстинктом самозбереження давав їм перемоги над москалями. Але всі ті перемоги були зведені нанівець політичним проводом української спільноти Галичини, який, через своє закореніле угодовство до столичного уряду проґавив час, сприятливий для утворення власної держави. Коли поляки прямо заявили австрійцям про вихід польських земель зі складу імперії та взялися за будівництво воєнно-політичних інституцій відродженої незалежної Польщі, галицькі угодовці й далі гралися у «легітимність» та чекали від офіційного Відня розширеної автономії у складі Австро-Угорщини, своєрідної «децентралізації». Замість неї діждалися польських військ, які прийшли з-над Вісли заганяти «бидло» до Всепольської стайні.

Чи могли галичани виграти українсько-польську війну 1918 – 1919 років? Так, могли. Коли-б галицькі угодовці не знайшли собі нового авторитета в особі Паризької мирної конференції, учасники якої будували повоєнний устрій Європи. Однак тодішні (як і нинішні) творці «нової» Європи не надто переймалися проблемами українців. Їм будь-що-будь потрібен був мир на Сході Європи, аби в спокої залагоджувати свої бізнесові інтереси в нафтоносних регіонах світу. Тому Франція, Великобританія, США і їх союзники вимагали від української сторони негайного припинення воєнних дій проти збунтованої польської общини Львова й негайного укладення з польською стороною перемир’я. Так, комісія Бертельмі, яка в лютому 1919 року приїхала до Галичини, зажадала в ультимативній формі відведення українських військ на лінію Буг – Кам’янка Бузька – Миколаїв – Стрий – Сколе, залишаючи на польському боці Львів та Бориславський нафтовий басейн. Замість відкинути ультиматум заангажованих паризьких «миротворців» і посилити успішний Вовчухівський наступ на українсько-польському фронті, галицькі угодовці взялися демонструвати «європейськість», «поміркованість», пішли на ганебне перемир’я, що дало змогу Польщі підтягти додаткові сили і вирішити суперечку силою на свою користь. Не переймаючись, до речі, укладеним перемир’ям.

Після окупації та анексії Польщею території Західно-Української Народної Республіки галицька еліта «переорієнтувалася» на «нового старого» пана. Під плащиком «реальної» чи «позитивної» політики угодовці взялися пропагувати «розбудову» українського життя в рамках чужого режиму. Вони виступали якнайрішучіше проти будь-яких радикальних кроків, а особливо − збройної боротьби з окупантами.

Обороняючи позиції лояльності до режиму, легалізму та «органічної співпраці», пропагуючи «розбудову» українського господарського, культурно-освітнього і політичного життя на засаді лояльності супроти польської держави, галицькі угодовці, в обличчі тодішніх політичних партійок, як УНДОУСДП та ін. фактично зміцнювали окупаційний режим, заколисували український загал байкою про можливість порозуміння з ворогом, хоч відомо, що поневолений народ гноблять та обдирають не в час війни, а в час миру. Спокій, стабільність в суспільстві є лише на руку гнобителеві, який, не боячись кровавої розплати, витрушує кишені своїй жертві, а врешті і здирає з неї живцем шкуру.

Чого варта культурницька робота під чужим режимом показали події 30-х років, знані як «пацифікація». За кілька днів усе українське господарське і культурне життя в Галичині було під корінь підрубане польською шаблею, нагадуючи львівським професорам і політикам одне з положень римського права: «Чия сила − того і право». Сила є основою міжнародних відносин (хрестоматійна істина). Зрештою, те саме і в ті самі роки сталося у Наддніпрянщині з т. зв. «українізацією», розтоптаною російським кирзовим чоботом за лічені дні. Тоді ж, нарешті, знайшлося серед галицької молоді двоє порядних хлопців, які зайшли в гості до совєтського угодовця і рупора мнимих успіхів «українізації», голови Наукового Товариства ім. Т.Шевченка Кирила Студинського і добре набили йому морду, аби не патякав зайвого та не баламутив людей, вислуговуючись за титул совєтського академіка ВУАН і зарплату в... доларах США.

Справа набрала гучного розголосу. Але правду кажуть: «Горбатого могила справить». Через кілька літ бачимо згаданого Студинського в компанії таких же угодовців у передпокоях нового режиму Галичини – совєтського. Цьому режиму галицькі блюдолизи та ікроїди служили найдовше. Не всім же хотілось гинути в схронах. Не всім же, як у тій байці, хотілося живитись живою кров'ю лише сім літ. Завжди знайдуться охочі сто літ довбати падлину. Мабуть тому й бачимо на львівському політичному олімпі років т. зв. «незалежності» одних ворон та стерв’ятників. Історія любить повторюватися. На жаль, не завжди в героїчних її епізодах.

Нинішня Галичина – це здоровенне смердюче болото («Багно гнилеє між країв Європи», – словами І.Франка), у якому владарюють крикливі жаби – угодовці начебто нового «капіталістичного», але не меншого за своєю антиукраїнського суттю кримінального режиму. Успадкована від УРСР державна економіка розграбована. Її кращі шматки скупили за безцінь ті ж росіяни. Колись засіяні хлібом поля поросли вже навіть не бур’янами, а лісами. Їх беруть в оренду іноземці під плантації технічних культур. Як робили це досі в Африці. Тепер «освоюють» землю новоспечених європейських негрів – українців. Рятуючись від безробіття, мільйони жителів Галичини поневіряються на заробітках за кордоном. Покинуті на старих дідусів та бабусь діти, виростають безбатченками. Яка доля призначена їм у рідному краї? Обслуговувати (кому вдень, а кому – вночі) іноземних туристів, частина яких ностальгує за «польським», а друга – за «русским» Львовом?

Газетні кіоски начебто «націоналістичного» Львова заповнені вщерть «Интересной газетой», «Известиями», «Комсомольской правдой» та іншими «шедеврами» російської пропаганди. У міській маршрутці іншої музики, як від «Русского радио» не почуєш. Усі роки «незалежності» в Галичині відкрито діють антиукраїнські проросійського спрямування громадські об’єднання. Боротьба з ними не ведеться. Бо у нас «демократія», повага до «інакомислія», хай навіть у формі українофобії. Ми ж «толерантні».

Довгі роки галицькі угодовці байдуже спостерігають за агонією краю, в якому живуть. Вони люблять за кавою, а ще більше – за чималою чаркою згадувати КоновальцяБандеруШухевича, але своїх дітей чи внуків не вчать їх наслідувати. Чи багато галицьких «патрійотів» у роки «незалежності» дали своїх дітей та онуків у військові навчальні заклади, чи хоч би на строкову військову службу? Отож бо!

Вони ще більші «матеріалісти», як комуністи. І не приховають того їхні «неутомленниє поклони» по численних церквах. Адже спочатку йдуть до церкви, а потім – до корчми, де проциндрюють гроші, нажиті обкраданням своїх же земляків. «…а братія – мовчить собі, витріщивши очі».

Як придворні лакузи довкола голого короля, галицькі угодовці запобігають ласки чергового господаря Маріїнського палацу:

Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.

У цілковитій притомності вони величають його «українцем», державу, якою він править – «українською», владу, яка гнобить десятки мільйонів українців – «українською». Хоча насправді все виглядає інакше:

Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани.
Ясновельможнії гетьмани.

Галицькі угодовці це розуміють. Та не соромляться своїх вчинків, бо й самі хочуть попасти у владну банду. Дехто вже й попав. Хоч «шестьоркою», але «в долю». Новітнім Тугарам Вовкам засмакувало молоко, злизане з хребта кобили нового хана, пардон, пахана. Тепер уже не «масковского», а «киевскаво», «сталичнаво». Зрештою, чого ще можна сподіватися від генетичних зрадників? Це їхнє гниле єство.

Роздумуючи над цим, згадую випадкову зустріч біля церкви з однією своєю старою знайомою. Її руки – чорні й порепані від щоденної тяжкої праці біля худоби й поля – сказали про багато чого. Але вона не скаржилася на своє важке життя. Вона лишень запитала: «Скажи мені, чи за таку Самостійну Україну загинув в УПА мій брат?» Свою відповідь я даю щоденно, все життя. Але воно колись скінчиться. Тому переадресовую це запитання сучасній галицькій молоді.