rozumovskyyНещодавно минуло 310 років від дня народження українця, який певний час де-факто керував Російською імперією. Ким він був? Щасливчиком долі? Яничаром? Генієм підкилимних та альковних ігор? Просто талановитим, хитрим і прагматичним сином козака, чия кров у нащадках відімстила імперії?

Олексій Григорович Розумовський народився 28 березня 1707 року в селі Лемеші на Чернігівщині. Був фаворитом, а згодом і таємним чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни. Володів званням генерал-фельдмаршала і титулом графа Римської та Російської імперій. Мав великий вплив на політику держави. Його брат Кирило – останній гетьман України. Значну роль в історії відіграли нащадки та родичі Олексія Розумовського. Історики ж по-різному оцінюють роль братів – від захоплення їхніми здібностями і проукраїнськими справами до визнання лише щасливчиками долі та звинувачень у яничарстві. Помер Олексій Розумовський 17 липня 1771 року в Петербурзі.

З провінції до столиці

Якби ця історія трапилася з жінкою, усі б згадали казку про Попелюшку. А так... Олекса походив із славного козацького роду. Перше, що приходить на гадку, почувши його прізвище: певно, Розумовські були вельми мудрими. Дзуськи. За переказами, все набагато простіше. Батько Олексія, реєстровий козак Григорій, перед тим, як у чергове заглянути в чарку, любив промовляти щось на кшталт: „Прощай, розуме, завтра зустрінемося”. Звідти і козацьке прізвисько Розум. Звідти і прізвище всього роду, справді визначного.

rozumovskyy1
Церква у Лемешах
Олекса з малих літ мав дар співу. Без хлопця важко було уявити церковний хор. Щасливий квиток випав Олексію, коли йому йшов 22-ий рік. Аби перекувати коней у селі Чемери, що лежало поруч Лемешів, дорогою з Токаю зупинився полковник Вишневський із Петербурга. Він примітив талановитого співака і забрав його до Петербурга. Олексі така ласка була ні до чого (батько вже помер, родина бідувала), але супротивитися він не міг. Уже в столиці полковник рекомендував свого протеже обер-гофмаршалу Левенвольде, який, своєю чергою, 1731 року дав Розуму місце в хорі імператорських півчих. Тоді ж в Олекси з’явилося більш шляхетне прізвище Розумовського, під яким він власне увійшов в історію. У хорі вродливого парубка розгледіла тоді ще цесарівна Єлизавета, вочевидь, хтива, як і всі вінценосні дами Російської імперії. Тут-то Розуму-Розумовському і пішла карта.

„Нічний імператор”

Донька Петра І закохалася. Невдовзі Олекса став при ній півчим, а згодом бандуристом. Майбутня імператриця взагалі мала «бзік» на українських бандуристів. У монаршому дворі придворним бандуристом служив ще один козелецький козак Григорій Любисток, який спробував утекти, але за наказом царівни був упійманий і повернутий у Петербург. Проте тимчасова відсутність Любистка відкрила Олексі шлях до серця царівни. За свідченнями сучасників Миколи Ханенка і Якова Маркевича, Розумовський потім усе життя був вдячний Любисткові. Начебто він умовляв Лізоньку дати йому спокій і активніше придивитися до здібностей (не лише музичних) Олекси.

Ще один пікантний момент. Фаворитом цісарівни на момент знайомства з Розумовським був такий собі Шубін. Але питання з ним вирішилося швидко і радикально. Набридлого коханця указом імператриці Анни було відправлено до Сибіру. Єлизавета натомість всіляко схиляла до себе Олексу, аж поки він не став її коханцем. Парубок виявився спритним не тільки в альковних справах, а й у інтригах, відігравши чималу роль у двірцевому перевороті, внаслідок якого Єлизавета зійшла на трон.

rozumovskyy3
Імператриця Єлізавєта
У перші ж дні свого царювання Єлизавета звела його в камергери. В день коронації він став обер-єгермейстером, російським графом і кавалером ордена Св. Андрія Первозванного. Зрештою, отримав звання генерал-фельдмаршала, а також великі маєтності в Росії й Україні.

Друзі графа Розумовського вважали необхідним задля збереження взаємних вигод, щоби Єлизавета і Олексій поєдналися шлюбними узами. Вони передбачали, що Єлизавета може пересититися любов'ю Розумовського, і за прикладом бідолахи Шубіна, спровадить його у сибірські сніги. Шлюб зробив неможливим їхнє розлучення. Розумовський мав привернути на свій бік духовних осіб з оточення імператриці. Це не вимагало великої праці. Духівництво переконало Єлизавету, що її зв'язок з Розумовським є справа гріховна і, що єдиним засобом зняти цей гріх є шлюбний союз, освячений Церквою. Єлизавета піддалася цим напученням і 1742 року таємно повінчалася з Олексієм. Було укладено морганатичний шлюб, тобто такий, що не передбачає однією зі сторін права наслідування престолу. На вінчання до Петербурга запросили його рідних — матір та сестер. Наречений особисто вийшов зустріти матір, але та спочатку навіть не признала в статному благородному чоловікові свого сина.

Вплив Розумовського на імператрицю був настільки великим, що при дворі казали: «У день імперією керує Єлизавета, а вночі Розумовський». Так його і прозвали – «Нічним імператором». Усе це доволі вишукано та детально описав в однойменному романі львівський письменник Ярослав Павлюк. Вважалося, що Російською імперією фактично керував Олекса Розум, він же граф Олексій Розумовський. Саме він переконав Єлизавету Петрівну відвідати 1944 року Україну, де козацька старшина своєю чергою переконала царицю відновити гетьманство. За його активної участі 1745 року відновлено Київську митрополію, а 1747-го проголошено царську грамоту про обрання гетьманом його брата – Кирила Розумовського.

rozumovskyy4
Олексій Розумовський
Але час бере своє. Олекса вже не міг добре справлятися в Лізчиному ложі, і десь на початку 1760-их у неї з’явився молодий фаворит Шувалов. Проте як законному чоловікові імператриці, Розумовському це нічим особливо не загрожувало. Хіба гора з плечей упала. Після смерті дружини наш граф пішов у відставку. Жив у збудованому спеціально для нього Анічковому палаці в Петербурзі. Від політичних і державних справ потроху відходив. Розумовський прожив ще кілька років за правління Катерини II у цілковитій пошані з боку власті імущих. Зокрема Катерина ІІ писала про Олексія Розумовського: «Не маючи будь-якої освіти, він мав широкий розум; обсипаний почестями, він не вирізнявся гордістю. Рисами його вдачі були щедрість і великодушність, але був крутим і важчим на руку в нетверезому стані». Пішов, значить, у батька.

Брат-2

Піднявшись кар’єрними сходами, Олексій забирає до себе свого молодшого брата Кирила і, не маючи можливості навчатися самому (вже був для цього застарий), забезпечує Кирилові освіту в кращих університетах Берліна, Страсбурга, Кенігсберга. Відразу після повернення з-за кордону 18–річного Кирила — за сприяння Єлизавети призначають президентом Петербурзької академії наук.

Ідучи назустріч проханням Ро­зумовського та української старшини, імператриця відновлює гетьманство. Гетьманську булаву на Глухівській раді 1747 року отримує Кирило Розумовський. До речі, сам Кирило, звиклий до столичних розкошів, неохоче приймав призначення — впродовж року після ради гетьман не з’являвся в Україні. І лише суворе братове слово та царський указ змусили його взятися до керівництва.

Історики по-різному, часто контраверсійно, оцінюють діяльність Кирила. Спробуємо узагальнено подати різні версії його гетьманування.

rozumovskyy5
Гетьман Кирило Розумовський
Із часом Кирилові вдалося втілити в життя чимало важливих і корисних реформ. Уперше з часів Хмельницького Україна отримала право самостійно здійснювати міжнародні стосунки — було створено колегію зовнішніх зносин. Гетьман домігся царського указу про заборону холопства. Було відновлено Київську митрополію. Розумовський молодший мав право самостійно призначати полковників та нагороджувати старшину землями, а на території України, окрім невеликого Київського гарнізону, не залишилося царських військ. Звичайно, всі ці та інші реформи втілювалися не без сприяння брата.

Інші дослідники кажуть, що посадити на гетьманське місце змосковщеного та знімеченного Кирила було мало не гріхом проти України, а самі вибори гетьмана у Глухові вважають фарсом. І, треба визнати, мають рацію. Майбутнього гетьмана у Глухові представляв якийсь граф Бедриков. Сам же Кирило Розумовський часу на таку історичну подію не знайшов. Зі своєю молодою дружиною, близькою родичкою цариці, Катериною Наришкіною, він якраз вирушив у багатомісячну весільну мандрівку до Європи.

Та й ставши гетьманом, Кирило Розумовський приїхав в Україну лишень через рік й відразу заходився мурувати розкішні, на кшталт петербурзьких, палаци в Почепі на Покровському (біля Москви), Батурині, Полтаві, Глухові, церкви - в Козельці, Лемешах, Батурині. З дієвості гетьмана Розумовського навіть стиха посміювалися. Трохи було з чого. Він заповзявся розводити шовкопряда в Яготині, виписуючи дорогі машини з-за кордону. Будував млини, поліпшував виробництво сукна й свічок у Батурині, висаджував довкола своїх палаців тополю, тоді ще диковинне для українського пейзажу дерево. Нині мало хто знає, що він був одним із кращих кіннозаводчиків Росії, стояв на першому місці і серед тих поміщиків, які займалися плеканням худоби. Для Батуринського палацу виписував садівників, а для кінного заводу - породистих жеребців із Відня, карети йому привозили з Бельгії та Англії, собак - з Неаполя. Мав свою кінну лейб-гвардію, свій оркестр, цілий корпус мисливців, драматичний та оперний театри. Лише до державотворення руки в нього не доходили, описує управління Кирила кобзар Микола Литвин. Кермо козацької держави з перших днів свого гетьманування Розумовський передав захланній старшині: генеральному обозному Семену Кочубею, генеральному підскарбію Михайлу Скоропадському, генеральному писарю Андрію Безбородьку, генеральному осавулу Петру Валькевичу, генеральному хорунжому Миколі Ханенку.

Надамо ще раз слово Миколі Литвину, який, судячи з усього, не особливо «жалує» графа-гетьмана: «Шотландський, акредитований в Петербурзі дипломат Дуглас 16. II. 1756 року писав: "...населення в Україні дуже пригнічене, хоча не так, як за попередніх років. Дух незалежності, що так довго панував у козацькій нації, живе досі в Україні". Хто ж очолить цю, натхненну незалежницьким духом козацьку націю, поведе її в бій за волю? Звичайно ж, гетьман. І Дуглас знайомиться з Кирилом Розумовським. Але знайомство з гетьманом його розчаровує. "Це людина симпатична, - занотовує свої враження Дуглас, - з нахилом до доброго життя, за нього він віддасть усе. До великих справ ця людина нездатна".

Дав належну оцінку К. Розумовському й інший шотландський дипломат Деон де Бомон: "Гетьманський уряд міг би мати дуже великі політичні наслідки, якби його посідала амбітна людина. Гетьман бо - се вождь козаків, численної нації, що за часів якоїсь кризи може зробитися страшним. Петро Великий, хоч який був деспот, проте не зміг уникнути козацького повстання. На щастя Росії, теперішній гетьман - людина лагідна і, як оповідають, не має стільки розуму, щоб задумати, реалізувати й підтримати якийсь політичний проект"… Кирило Розумовський не відгукнувся на заклики графа Григора Орлика, сина гетьмана Пилипа Орлика, автора найдемократичнішої на той час Конституції майбутньої української держави, розпочинати спільно святу справу визволення України із загребущої московської жмені. Не допоміг він, бодай таємно, і повсталим правобережним братам, які спливали кров’ю в нерівній боротьбі з регулярними російськими та польськими військами. Натомість гетьман влаштовував гучні бали, витанцьовував менуети, грав у такий любий його серцю більярд. Аж поки цариця Катерина, якій брати Розумовські допомогли неправдою "сісти" на трон, за щорічну пенсію у 60.000 рублів запропонувала "добровільно" зректися гетьманської булави. Він слухняно зрікся і в казкових розкошах прожив ще 39 років, розводячи породистих коней, овець, собак, влаштовуючи гучні бали й прийоми. На його очах царизм знищував Запорізьку Січ, скасовував полковництва, Малоросійську колегію, поділяв Гетьманщину на намісництва, а згодом на губернії. Це за його життя Москва наказала правити Службу Божу знову за московськими синодальними требниками, нищила священні книги, друковані в Київській лаврі, закривала монастирі, при яких були школи та шпиталі».

Але прийде час і нащадки декоративного гетьмана помстяться імперії. Про це трохи нижче.

Ме­це­нат Бет­хо­ве­на

Пріз­ви­ще Ро­зу­мовсь­ких доб­ре зна­не і по­за те­ри­то­рі­єю, яка ко­лись охоп­лю­ва­ла Ро­сійсь­ку ім­пе­рію. В Авс­трії на­щад­ків геть­ма­на і ни­ні доб­ре пам­'я­та­ють і гар­но ша­ну­ють. До ре­чі, авс­трійсь­ка лі­нія ро­ду Ро­зу­мовсь­ких – єди­на гіл­ка, що збе­рег­ла­ся по чо­ло­ві­чій лі­нії.

rozumovskyy2
Андрій Розумовський, внук гетьмана і меценат Бетховена
Син геть­ма­на – світ­лі­ший князь Ан­дрій Ки­ри­ло­вич Ро­зу­мовсь­кий (1752-1836 рр.) був пос­лом у Від­ні в ча­си На­по­ле­о­на. Там він од­ру­жив­ся з арис­ток­рат­кою Елі­за­бет Тун. У сто­ли­ці Авс­трії є ву­ли­ця іме­ні Ро­зу­мовсь­ко­го і па­лац "Ро­зу­мов­скі-па­ле". Ан­дрій Ки­ри­ло­вич у свій час був чи не на­йав­то­ри­тет­ні­шим ро­сійсь­ким дип­ло­ма­том. Крім Авс­трії, пра­цю­вав та­кож пос­лан­ни­ком у Не­а­по­лі і Шве­ції. Очо­лю­вав ро­сійсь­ку де­ле­га­цію на Ві­денсь­ко­му кон­гре­сі.

Та­ла­но­ви­тий у всьо­му князь Ро­зу­мовсь­кий увій­шов не ли­ше в іс­то­рію дип­ло­ма­тії, а й в іс­то­рію му­зи­ки. Бу­ду­чи доб­рим скри­па­лем, чле­ном по­пу­ляр­но­го в ті ча­си струн­но­го квар­те­ту, Ан­дрій Ки­ри­ло­вич охо­че і щед­ро опі­ку­вав­ся та­ла­но­ви­ти­ми му­зи­кан­та­ми та ком­по­зи­то­ра­ми. Са­ме ук­ра­ї­нець роз­гле­дів ге­ній Люд­ви­га ван Бет­хо­ве­на, ко­ли той був ще ма­ло ко­му ві­до­мим ком­по­зи­то­ром. Ба­га­то ро­ків Ро­зу­мовсь­кий опі­ку­вав­ся ве­ли­ким нім­цем. Во­ни по­ча­ли то­ва­ри­шу­ва­ти, а вдяч­ний Бет­хо­вен прис­вя­тив на­щад­ку геть­ма­на "Ро­сійсь­кі квар­те­ти", ін­ша наз­ва яких – "Квар­те­ти Ро­зу­мовсь­ко­го". З прис­вя­тою Ан­дрію Ки­ри­ло­ви­чу з'я­ви­ли­ся та­кож опус 59 та дві сим­фо­нії – П'я­та і Шос­та. Мож­на пос­пів­чу­ва­ти Гай­дну та Мо­цар­ту, з яки­ми та­кож знав­ся Ро­зу­мовсь­кий. Їм не пе­ре­па­ло і де­щи­ці щед­рот, яки­ми ук­ра­ї­нець уси­пав сво­го улюб­ле­но­го ні­мець­ко­го ге­нія.  

За­ча­ро­ва­ний блис­ком Від­ня Ан­дрій Ро­зу­мовсь­кий ви­рі­шив не по­вер­та­ти­ся у сі­ру хо­лод­не­чу Пе­тер­бур­га. У сто­ли­ці Авс­трії він зіб­рав не­по­га­ну кар­тин­ну га­ле­рею і вит­ра­тив ку­пу гро­шей на ці­лий ряд ви­шу­ка­них бу­ді­вель. Яс­на річ, що про роз­ви­ток ма­єт­ків на те­ри­то­рії Ук­ра­ї­ни вже не йшло­ся. Во­ни за­не­па­ли і нев­дов­зі бу­ли пе­ре­да­ні в ім­персь­ку каз­ну.

Ці­ка­во, що авс­трійсь­ка лі­нія Ро­зу­мовсь­ких збе­рег­ла­ся не че­рез блис­ку­чо­го Ан­дрія Ки­ри­ло­ви­ча, а че­рез йо­го мо­лод­шо­го бра­та – тре­тьо­го си­на геть­ма­на і пле­мін­ни­ка "Ніч­но­го ім­пе­ра­то­ра" Гри­го­рія (1759-1837 рр.). Бу­ду­чи ви­дат­ним уче­ним-мі­не­ра­ло­гом, по­чес­ним чле­ном Ро­сійсь­кої Ака­де­мії на­ук і ба­га­тьох єв­ро­пейсь­ких на­у­ко­вих то­ва­риств, він, як і йо­го брат, вва­жав за кра­ще по­ли­ши­ти пох­му­ру Ро­сію. Осе­лив­ся в Мо­ра­вії, де вдру­ге од­ру­жив­ся. Йо­го на­щад­ки жи­вуть і дони­ні.  Ро­сійсь­ка лі­нія слав­ної ро­ди­ни обір­ва­ла­ся ще в ХІХ сто­літ­ті.   

Му­за По­е­та

У 1757-му ро­ці внук ко­заць­ко­го ва­таж­ка Се­ме­на Па­лія Ва­силь Тансь­кий про­дав геть­ма­ну Ро­зу­мовсь­ко­му шмат зем­лі на річ­ці Су­пій із міс­теч­ком Яго­тин. На по­чат­ку ХІХ сто­літ­тя ма­є­ток став влас­ніс­тю внуч­ки геть­ма­на Вар­ва­ри, яка вий­шла за­між за кня­зя Рєп­ні­на-Вол­консь­ко­го. Ма­є­ток ма­єт­ком. Так би і за­ли­шив­ся Яго­дин слав­ною, але при­за­бу­тою про­він­ці­єю, як­би сво­го ча­су ту­ди не при­ї­хав Та­рас Шев­чен­ко. Са­ме там тра­пи­ла­ся од­на з най­ро­ман­тич­ні­ших при­год По­е­та.    

rozumovskyy8
Княжна Варвара Рєпніна
Кня­ги­ня Вар­ва­ра бу­ла ві­до­ма су­час­ни­кам як близь­кий друг та пок­ро­ви­тель­ка Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча. Дех­то вва­жає, що во­на бу­ла за­ко­ха­на у по­е­та. Дос­лід­ни­ки по-різ­но­му оці­ню­ють їх­ні сто­сун­ки, але факт за­ли­ша­єть­ся фак­том: Шев­чен­ко кіль­ка ра­зів від­ві­ду­вав Яго­тин, який у ча­си Ро­зу­мовсь­ких-Рєп­ні­них став од­ним із куль­тур­них цен­трів Лі­во­бе­реж­жя. Тут він на­пи­сав кіль­ка сво­їх тво­рів.

На­то­мість прис­трасть по­е­та до донь­ки Вар­ва­ри Рєп­ні­ної-Во­консь­кої, теж Вар­ва­ри, не за­перечує прак­тич­но ніх­то. Біль­ше то­го, по­чут­тя ви­да­ва­ли­ся вза­єм­ни­ми. Ви­пус­кни­ця Пол­тавсь­ко­го ін­сти­ту­ту шля­хет­них па­ня­нок по­люб­ля­ла спіл­ку­ва­ти­ся з мис­тець­ки­ми ко­ла­ми. Тож не див­но, що ко­ли в лип­ні 1843-го ро­ку Олек­сій Кап­ніст при­віз до Яго­ти­на Та­ра­са Шев­чен­ка для ко­пі­ю­ван­ня пор­тре­та бать­ка княж­ни, во­на щи­ро за­хо­пи­ла­ся ху­дож­ни­ком і по­е­том. Як пи­са­ли про княж­ну Рєп­ні­ну в од­но­му з нек­ро­ло­гів по її смер­ті: "Вар­ва­ра Ми­ко­ла­їв­на бу­ла не тіль­ки дру­гом і зас­туп­ни­цею, але й доб­рим ге­ні­єм, уо­соб­ле­ним сум­лін­ням по­е­та. Во­на під­три­му­ва­ла в ньо­му ві­ру в йо­го ви­со­ке пок­ли­кан­ня і з влас­ти­вою їй від­вер­тіс­тю не раз вис­лов­лю­ва­ла йо­му гір­кі іс­ти­ни, ко­ли він збо­чу­вав на не­вір­ний шлях".

У сво­є­му ра­нньо­му ав­то­бі­ог­ра­фіч­но­му тво­рі "Де­воч­ка" В.Рєп­ні­на за го­лов­ним ге­ро­єм Бе­ре­зовсь­ким при­хо­ва­ла об­раз Шев­чен­ка. Та­рас Гри­го­ро­вич, про­чи­тав­ши ру­ко­пис тво­ру, у лис­ті до Вар­ва­ри Ми­ко­ла­їв­ни пи­сав: "О доб­рий ан­гел! Мо­люсь и пла­чу пред то­бою, ты ут­вер­дил во мне ве­ру в су­щес­тво­ва­ние святых на зем­ле!".

Прис­вя­тив він їй і ві­до­му по­е­му "Триз­на", де є зна­ме­ни­ті ряд­ки, схо­жі на зіз­нан­ня в ко­хан­ні:

Ваш добрый ан­гел осе­нил
Ме­ня бес­смертн­ыми крыла­ми
И ти­хос­труйн­ыми ре­ча­ми
Мечты о рае про­бу­дил...

Але за­ко­ха­ні зна­хо­ди­лись на різ­них щаб­лях сус­піль­ної дра­би­ни. Про шлюб іти­ся не мог­ло.

Уже піз­ні­ше, ко­ли Та­рас Шев­чен­ко пот­ра­пив на зас­лан­ня, княж­на док­ла­да­ла зу­силь, щоб по­лег­ши­ти до­лю по­е­та, лис­ту­ва­ла­ся з ним, над­си­ла­ла йо­му кни­ги. Іс­то­рію сво­їх вза­є­мин із Шев­чен­ком прав­нуч­ка геть­ма­на Ро­зу­мовсь­ко­го вис­віт­ли­ла в лис­ті до сво­го ви­хо­ва­те­ля Ей­на­ра.

Са­ме Вар­ва­ра Рєп­ні­на шо­ку­ва­ла всіх у день по­хо­ро­ну Та­ра­са Шев­чен­ка. Прий­шла в чор­но­му вбран­ні і пок­ла­ла на тру­ну тер­но­вий ві­нець. Піс­ля чо­го не­по­міт­но зник­ла. "У чор­нім княж­на Рєп­ні­на – по­е­то­ва до­ля нев­тіш­на", – опи­су­ва­ла жест прав­нуч­ки геть­ма­на по­е­те­са Ма­рія Влад.

Сен­сом усьо­го жит­тя Рєп­ні­ної бу­ла бла­го­дій­ність. Од­ним во­на до­по­ма­га­ла гріш­ми, ін­шим пи­са­ла лис­ти і про­хан­ня, влаш­то­ву­ю­чи чи­юсь до­лю. По­мер­ла на 83-му ро­ці жит­тя і по­хо­ва­на в Алєк­сє­євсь­ко­му мо­нас­ти­рі у Мос­кві.  

У 1925-му ро­ці Ми­хай­ло Воз­няк опуб­лі­ку­вав у Льво­ві книж­ку під наз­вою "Шев­чен­ко й княж­на Рєп­ні­на". За сло­ва­ми вче­но­го, Шев­чен­ко ша­ну­вав у ній "бла­го­род­ний ро­зум, смак і ніж­ні, під­не­се­ні по­чут­тя".

Те­ро­рис­тка з ро­ду Ро­зу­мовсь­ких

У не­ве­лич­ко­му міс­теч­ку Ва­си­лів­ка, що під За­по­ріж­жям, є ста­рень­кий цвин­тар. Як­що доб­ре по­шу­ка­ти, там мож­на по­ба­чи­ти над­гроб­ну пли­ту із на­пи­сом:  "Вар­ва­ра Сте­па­нів­на Пе­ровсь­ка. 8.01.1822 -24.06.1904.  Для біль­шос­ті це пріз­ви­ще не ска­же аб­со­лют­но ні­чо­го. Для не­ба­га­тьох обіз­на­них – Вар­ва­ра Сте­па­нів­на Пе­ровсь­ка – це ма­ти ле­ген­дар­ної на­род­ни­ці-ца­рев­бив­ці Со­фії Львів­ни Пе­ровсь­кої. Те­ро­рис­тка Со­ня ста­ла пер­шою жін­кою в Ро­сійсь­кій ім­пе­рії, за­суд­же­ною з по­лі­тич­них мо­ти­вів.    

На від­мі­ну від сво­їх мо­лод­ших бра­тів, які ці­ка­ви­ли­ся на­у­кою та мис­тец­твом, стар­ший син геть­ма­на Ро­зу­мовсь­ко­го пов­ніс­тю пе­рей­няв ко­заць­кий буч­ний но­ров сво­го ді­да Гриць­ка Ро­зу­ма. Олек­сій Ки­ри­ло­вич (наз­ва­ний на честь дядь­ка – чо­ло­ві­ка ім­пе­рат­ри­ці) був осо­бою, що зна­ла­ся на жін­ках і на во­лі. Плю­ва­ти він хо­тів на всі при­на­ди па­ла­ців і фаль­ши­ву роз­кіш прид­вор­но­го жит­тя.

 Свою офі­цій­ну дру­жи­ну Олек­сій Ро­зу­мовсь­кий-мо­лод­ший виг­нав із до­му, заб­рав­ши в неї чо­ти­рьох ді­тей. При­чи­на – ко­хан­ня до ми­лень­кої се­лян­ки Ма­рії Со­бо­левсь­кої. Від цьо­го не­він­ча­но­го со­ю­зу в Олек­сія з'я­ви­ло­ся ще де­ся­те­ро ді­тей. Ця лі­нія ро­ду от­ри­ма­ла пріз­ви­ще Пе­ровсь­кі. Тут яв­ний пе­ре­гук із під­мос­ков­ним міс­теч­ком Пе­ро­во, де дядь­ко Олек­сія од­ру­жу­вав­ся з ім­пе­рат­ри­цею Єли­за­ве­тою.

Поп­ри не­за­кон­ність на­род­жен­ня гіл­ка Пе­ровсь­ких зіг­ра­ла ве­ли­ку роль в іс­то­рії Ро­сійсь­кої ім­пе­рії. На­щад­ки Ро­зу­мовсь­ко­го бу­ли й гу­бер­на­то­ра­ми Санкт-Пе­тер­бур­га та Тав­рії, роз­бу­до­ву­ва­ли Фе­о­до­сію, ста­ва­ли зна­ни­ми на той час про­за­ї­ка­ми та ко­лек­ці­о­не­ра­ми.

rozumovskyy7
Софія Перовська
Про­те віль­на ко­заць­ка кров поз­на­чи­ла­ся на всіх по­ко­лін­нях Пе­ровсь­ких. А най­зна­ме­ни­ті­шим пред­став­ни­ком ро­ду став не якийсь там чер­го­вий гу­бер­на­тор, а ніж­на і ми­ла… те­ро­рис­тка. Прав­нуч­ка Олек­сія Ки­ри­ло­ви­ча Ро­зу­мовсь­ко­го, Со­фія Львів­на Пе­ровсь­ка, ра­зом зі сво­їм гро­ма­дянсь­ким чо­ло­ві­ком Ан­дрі­єм Же­ля­бо­вим, очо­ли­ла гру­пу на­ро­до­воль­ців. Во­ни впер­ше про­ве­ли ряд те­ро­рис­тич­них ак­цій про­ти са­мо­дер­жця, і зреш­тою, у бе­рез­ні 1881 ро­ку, ки­нув­ши бом­бу, вби­ли ца­ря Олек­сан­дра ІІ Виз­во­ли­те­ля. Зро­зу­мі­ло, що піс­ля цих страш­них по­дій рід Пе­ровсь­ких по­чав за­не­па­да­ти.

Уже піс­ля пер­шої нев­да­лої те­ро­рис­тич­ної спро­би бать­ко Со­фії, Лев Ми­ко­ла­йо­вич, по­ки­нув пост гу­бер­на­то­ра Санкт-Пе­тер­бур­га. За­пив­ши, про­мо­тав всі свої стат­ки.  Ря­ту­ю­чи ді­тей та за­лиш­ки май­на, ма­ти, Вар­ва­ра Сте­па­нів­на, ви­куп­овує у сво­го по­би­то­го го­рем чо­ло­ві­ка Ле­ва Ми­ко­ла­йо­ви­ча ма­є­ток у Кри­му. Ту­ди во­на й пе­ре­їж­джає ра­зом із сім'єю мо­лод­шо­го си­на Ва­си­ля Льво­ви­ча, за­ли­шив­ши сво­го чо­ло­ві­ка на­зав­жди. В ті ча­си та­кі сто­сун­ки вва­жа­ли­ся, зви­чай­но, не іде­аль­ни­ми, але до­пус­ти­ми­ми.

За ма­тір­'ю вста­но­ви­ли по­лі­цейсь­кий наг­ляд, зна­йо­мі та ро­ди­чі цу­ра­ли­ся ро­ди­ни. За кра­ще ви­да­ло­ся прис­та­ти на про­по­зи­цію ри­зи­ко­во­го гра­фа Юрія Ва­си­льо­ви­ча По­по­ва і пе­ре­ї­ха­ти у йо­го ма­є­ток Ва­си­лів­ку. 1904-го ро­ку Вар­ва­ра Сте­па­нів­на по­мер­ла. В ас­ке­тич­ній кім­на­ті по ній за­ли­ши­ли­ся тіль­ки ліж­ко, кріс­ло і сто­лик, на яко­му – пор­трет но­ров­ли­вої і улюб­ле­ної донь­ки Со­фії, стра­че­ної ба­га­то ро­ків то­му.

З ма­ні­а­каль­ною впер­тіс­тю, слі­ду­ю­чи за сво­їм ко­хан­цем Ан­дрі­єм Же­ля­бо­вим, Со­ня Пе­ровсь­ка по­лю­ва­ла за ца­рем. Уби­ти Олек­сан­дра ІІ, по­рів­ня­но прос­ві­че­но­го во­ло­да­ря, вда­ло­ся ли­ше із сьо­мої спро­би. На еша­фот Пе­ровсь­ка пот­ра­пи­ла зі сво­їм ко­ха­ним та ще трьо­ма учас­ни­ка­ми бо­йо­вої гру­пи. Ка­жуть, на­віть сто­я­чи на еша­фо­ті, Со­фія чу­ла про­кльо­ни на­ро­ду. Прос­ті лю­ди не так вже й не­на­ви­ді­ли ца­ря, який від­мі­нив крі­пос­не пра­во. З ін­шо­го бо­ку, спра­вед­ли­во бо­я­ли­ся кро­ва­вої ре­ак­ції ре­жи­му.  

Со­фію по­ві­си­ли прив­се­люд­но. А по­хо­ва­ли та­єм­но. На від­да­ле­но­му кла­до­ви­щі для са­мо­губ­ців. По­хо­рон охо­ро­ня­ла по­лі­ція та сот­ня ко­за­ків. На­щад­ків тих віль­них лю­дей, з яких по­хо­див рід стра­че­ної.

Воль­но­му во­ля

Тіль­ки іді­от міг за­пе­ре­чу­ва­ти ге­не­ти­ку. Що бра­ку­ва­ло на­щад­кам бра­тів Ро­зу­мовсь­ких, аби бу­ду­ва­ти кар­'є­ру в Ро­сійсь­кій ім­пе­рії? Що за­ва­жа­ло жи­ти, як жи­ли їх­ні пред­ки, бу­ду­чи об­лас­ка­ни­ми і об­да­ро­ва­ни­ми? Від­по­відь од­на. Ко­заць­ка кров. Ге­ни на­щад­ків віль­них лю­дей, поп­ри зов­ніш­нє бла­го­по­луч­чя їх­ніх влас­ни­ків, не мог­ли зми­ри­ти­ся з дес­по­тиз­мом "тюр­ми на­ро­дів". І по­нес­ло Ро­зу­мовсь­ких по Авс­трі­ях і Мо­ра­ві­ях. По­да­лі від Пе­тер­бур­га. По­да­лі від Ро­сії. Ті ж, хто за­ли­шив­ся, теж не від­чу­ва­ли внут­рі­шньо­го ком­фор­ту. Чи не цим по­яс­ню­єть­ся прис­трасть ніж­ної ви­пус­кни­ці ін­сти­ту­ту шля­хет­них па­ня­нок до бун­тів­но­го по­е­та? А ді­ян­ня Со­фії Пе­ровсь­кої, як­ би йо­го не оці­ню­ва­ли з мо­раль­ної та іс­то­рич­ної пер­спек­ти­ви – вза­га­лі виг­ля­дає як апо­фе­оз пом­сти ко­заць­кої воль­ни­ці за ба­га­то­річ­не пе­ре­бу­ван­ня у тю­рем­ній ка­ме­рі. Не­має різ­ни­ці, чи бу­ла во­на для ко­гось си­рою і хо­лод­ною, чи із зо­ло­ти­ми ґра­та­ми та шов­ко­ви­ми пе­ри­на­ми ім­пе­ра­торсь­кої опо­чи­валь­ні, прис­ма­че­на спраг­лим ті­лом він­це­нос­ної кур­ви.

Кров ко­за­ка Гриць­ка Ро­зу­ма взя­ла своє!