Ще сьогодні трапляються спроби обілити всесильного лідера української Компартії. Мовляв, був скромним у побуті і вибагливим до себе. Був добрим господарником і справедливим до оточення. Очевидно, що не буває людей абсолютно чорних, як і абсолютно білих. І, мабуть, слова про побутову невибагливість та господарський хист можуть мати під собою певний грунт.
Однак при всій поблажливості не треба забувати – Щербицький був представником окупаційної влади в Україні, а значить її ворогом. Свідченням тому хоча б його затяте українофобство.
Спробуємо у кількох фактах нагадати біографію цього «скромного українофоба». Як не як, це значна сторінка нашої страшної історії ХХ століття.
Дружина і квартирне питання
З майбутньою дружиною Аріадною, яку, зазвичай усі називали Радою, Щербицький познайомився під час війни. Одружилися 1945-го року. Рада Гаврилівна працювала вчителькою російської мови та літератури у СШ №57 Києва. За регламентом першому секретареві належало жити в особняку. Підгірний жив в особняку на вул. Енгельса, Каганович - в "шоколадному будиночку", Шелест - в особняку біля Охматдиту.
Щербицький уважав це надмірністю. Він якби "повів новий курс", і поступово всі перші секретарі почали жити в „звичайних” квартирах, правда, покращеного планування. У Щербицьких була п’ятикімнатна квартира на вул. Карла Лібкнехта (нині Шовковична). Із двору через хвіртку зручно було переходити на територію ЦК, де тепер Секретаріат Президента.
Після смерті чоловіка Раді Гаврилівні довелося звільнити квартиру і переїхати до доньки. Навіть пенсію вона довгий час отримувала на загальних підставах. Згодом їй призначили пенсію, як вдові колишнього голови Радміну (партійні заслуги не враховуються - тільки держслужба).
Непутящий син
Перший секретар панічно не любив виступати перед молоддю. Чому? Все просто і водночас трагічно. Щербицький, як і будь-який батько на його місці, ніяк не міг змиритися із поведінкою свого непутящого сина Валерія. При цьому, як згадували його сучасники, складалося відчуття, що Володимир Васильович, повчаючи молодь на якомусь черговому комсомольському зібранні, постійно прокручував у голові питання: „А як я виховав свого сина?” Валерія довго і безрезультатно намагалися лікувати від алкоголізму. З часом він почав уживати наркотики. Органи без зайвого шуму намагалися прочесати оточення Валерія Щербицького. Його „корешів” періодично відловлювали, посилали в армію або й садили. Втім це не допомагало. Таке життя швидко звело Валерія в могилу, хоча його вважали цілком розумним молодим чоловіком: закінчив Київську політехніку, захистив кандидатську дисертацію, певний час працював в Академії наук УРСР.
З донькою Ольгою таких проблем не було. Закінчила філологію в університеті, вийшла заміж за болгарина, народила двох дітей – Радославу й Володимира. Внуків ідейний дідусь, до речі, поволік на злощасну першотравневу демонстрацію 1986-го року, яка проходила відразу після Чорнобильської катастрофи.
Маленькі радощі життя
Володимир Щербицький мав зріст 183 см, умів елегантно вдягатися, дбав про фігуру — в обід їв лише першу (чи тільки другу) страву, а на вечерю — чай із бутербродом. Випити вмів, але не зловживав. Музикою займався ще в шкільному оркестрі — любив трубу, на ній колись міг зіграти ”Чардаш” Монті. Пізніше пробував, але губи були вже ”розтреновані”. Жартував, що треба було частіше цілуватися. Перший секретар спробував учитися їздити на ”жигулях”, але водійські права так і не отримав. Мав службову машину — спершу ”чайку”, потім ЗИЛ-115. Його водієм довго був Олександр Кабанов, фронтовик, який колись возив генерала Ватутіна. Щербицький, завзятий курець, ніколи не палив у машині, бо знав, що Кабанов некурящий.
Пригода в готелі
Ужгородець Антонін Боня як гід-перекладач об’їздив із закордонними делегаціями половину тодішнього Союзу. Згодом його призначили директором новозведеного готелю “Дружба” в Ужгороді, який був власністю обкому партії. У цьому готелі якось зупинилася партійна делегація на чолі з Першим. І тут як на зло трапився конфуз. От що згадує Антонін Боня: «Уночі в нас прорвало водогінну трубу й залило бенкетний зал, де харчувалася делегація. Довелося подавати сніданок Володимиру Васильовичу в номер. Я страшенно нервував через цю НП. А він, повертаючись із міста, побачив мене і каже: “Чого ти переживаєш? У людей серце лопає, а в тебе — всього лиш водопровідна труба. Нічого страшного не сталося”. Простий чоловік був, без усякої пихатості, хоча його всі дуже боялися.
Українофоб
Згадує Леонід Кравчук. Мені Щербицький завжди казав: «Пам’ятай, ми тут політику не творимо». Він ретельно стежив за тим, щоб ніде в документах не проскочило, що ЦК Компартії України розробляє політику, ні – лише «підтримує» та «здійснює».
За свідченням досвідченого апаратника Юхима Лазебника, після падіння Хрущова, Щербицький «почав випромінювати якусь неприязнь до всього українського». Він принципово перестав розмовляти українською мовою, замість терміна «український народ» вживав «народ України».
І знову спогади Кравчука: „Володимир Васильович ставився до рідної мови, м’яко кажучи, не вельми приязно. Сам він говорив виключно російською, тому для його підлеглих, незалежно від національності, ця мова ставала мовою спілкування. А про документи, звіти, виступи, доповіді – годі й казати. За часів секретарства Петра Шелеста у багатьох школах існували куточки української мови. Після приходу Щербицького ці куточки зникли, натомість почало з’являтися дедалі більше шкіл, де рідною мовою викладали хіба що українську літературу. Якось мені до рук потрапила анкета першого секретаря, де слово «українець» у графі національність було перекреслене, натомість вище дописано «русский».
Леонід Кравчук у своїх споминах розповідає забавну історію про те, як одного разу помічники переконали Щербицького виступити перед письменниками по-українськи – з огляду, так би мовити, на специфіку контингенту. Це було вже під час перестройки, і багато кому здавалося, що подібний жест поліпшить стосунки між КПУ та націонал-патріотично налаштованими письменницькими колами. Перший секретар довго вагався, але погодився. Кілька працівників апарату підготували текст, акуратно розставивши наголоси. Незвична мова Щербицькому давалася важко. Але то був перший і останній прояв «національної свідомості». Одразу по закінченні заходу керівник ЦК, ледь пересилюючи гнів, заявив нам: «Ніколи більше не пропонуйте мені подібного». Трохи помовчав і з натиском повторив: «Ніколи!»
І все-таки самогубство?
Екс-перший секретар Дніпропетровського міськкому КПРС Володимир Ошко неодноразово заявляв, що Щербицький не помер від запалення легенів (офіційна версія), а застрелився. У своїй версії Ошко посилається на брата Щербицького – Бориса. „Коли ми зустрічалися після смерті Володимира Васильовича, Борис сказав: “Трудно змиритися з тим, що Володі серед нас уже немає. Я ж прийшов до нього напередодні дня народження, хотів підбадьорити. І раптом дізнався, що він застрелився”. Щербицького на наступний день повинні були заслухати у Верховній Раді — про Чорнобиль. Брату він заявив: “Нізащо туди не піду”, — але не пояснив, як це збирається зробити”, - розповідає Володимир Ошко. ...
Анатолій Романенко, колишній міністр охорони здоров’я: “Таємниця його смерті залишається для мене не розгаданою. Думаю, він намагався втекти від самого себе...”. Цікавим видається і коментар багаторічного помічника першого секретаря Віталія Врублевського: “16 лютого при реєстрації на сесії він мав давати інтерв’ю телебаченню. Вранці поснідав, сказав, що погано себе почуває, на сесію не піде (про запалення легень не говориться). І настала фатальна хвилина. Як сильна людина, він сам виніс собі вирок, без всяких скидок: він більше не хоче жити”.
Зрештою, чи не найбільше на користь версії про самогубство говорить те, що Щербицький написав заповіт цілком конкретного змісту. Такі слова не пишуть люди із запаленням легень.
Заповіт Щербицького
“Дорога, Радуся!
1. Це всі наші багатолітні збереження — 55—60 тисяч карбованців у сейфі, якими ти повинна мудро розпорядитися (мама, ти, діти).
2. Ордени, медалі, грамоти, військовий пояс, польову сумку і військову фуражку — прошу зберегти, як сімейну реліквію.
3. Пістолети іменні, котрі потрібно зробити небоєздатними, також. Все інше потрібно здати.
4. Рушниці подаруй друзям. Карабін поверни МВС.
У всьому іншому розберись, будь ласка, сама. Друзі допоможуть. Цілую тебе, моя дорога, міцно. В. Щербицький”.
Любов і голуби
Володимир Васильович не дожив до свого дня народження один день. Він помер на 72-му році. Поряд із будинком, у якому він мешкав із коханою дружиною, до якої все життя ставився дуже ніжно, був голубник. Щербицький страшенно любив цих птахів. Коли його везли на Байкове кладовище, й процесія виїхала на Хрещатик, у небо здійнялася хмара голубів. Їх спеціально випустили київські голуб’ятники, знаючи про пристрасть покійного до цих птахів.
Довідка:
Щербицький Володимир Васильович народився 17 лютого 1918 року у м. Верхньодніпровськ Дніпропетровської області в сім'ї робітника. У 1941 році закінчив механічний факультет Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. У роки війни навчався в Академії хімічних військ та проходив військову службу під Москвою, потім на Кавказі. Після демобілізації - інженер на коксохімічному заводі у м. Дніпродзержинську, з 1946 р. - секретар парткому на цьому ж підприємстві. З того часу постійно перебував на штатній партійній роботі. 1961-63рр. - голова Ради Міністрів УРСР, кандидат до президії ЦК КПРС. Знятий із цих посад за розпорядженням М. Хрущова у зв'язку з тим, що виступив проти його ідеї поділу партійних комітетів на промислові й сільські. У 1963-65рр. - перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ. Після зміщення М. Хрущова знову обійняв посаду голови Ради Міністрів УРСР (1965-72рр.). Член Політбюро ЦК КПУ (з 1966р.) та ЦК КПРС (з 1971р.). Відновленню свого попереднього становища завдячував Л. Брежнєву, якого знав із часів праці у Дніпропетровську. З травня 1972р. по вересень 1989р. - перший секретар ЦК КПУ. Відповідальний за чистку українського державного та політичного апарату, який за роки правління П. Шелеста наважився проводити автономний щодо Москви курс, розправу з дисидентством, русифікацію України. На офіційному рівні вживав тільки російську мову. Помер 16 лютого 1990 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
