Певен: немає сьогодні актуальнішої для українців теми, ніж тема війни. Наш край, як і століття тому, обпечений полум’ям війни; наша державність знову загрожена агресивними амбіціями войовничих сусідів; наша сучасність стривожена відблисками воєнної заграви й відгомонами канонади; наше майбутнє залежить від того, чи знайдемо ми відповіді на екзистенційні питання: які причини й можливі наслідки цієї війни? Як нам перемогти в ній і якою буде ціна перемоги? Зрештою, чи це жахливе випробування є трагічною випадковістю, чи має якийсь особливий історичний сенс – і в чому він полягає?
Шукаючи відповіді на ці питання, незайвим є з’ясувати, як осмислювали тему війни наші великі попередники, серед яких – на чільному місці ім’я Івана Франка, останні роки життя якого припали на роки Першої світової війни.
Перша світова війна, також відома як Велика війна (англ. The Great War, франц. La Grande guerre) і «Війна, щоб завершити всі війни», – небувале доти явище планетарного масштабу, що розгорілося 1914 р. й охопило своїм полум’ям дві третини Земної кулі та забрало з собою понад 10 мільйонів її мешканців. Цей глобальний воєнний конфлікт визначив кінець старого світопорядку, котрий склався після Наполеонівських війн, і спричинив розпад чотирьох імперій: Австро-Угорської, Німецької, Османської і Російської, а також захитав підвалини Британської імперії. Унаслідок цього низка країн отримали незалежність (Чехословаччина, Естонія, Фінляндія, Латвія, Литва, Польща та Югославія; на короткий час – і Україна).
Перша світова війна закономірно стала однією з центральних тем Франкової творчості 1914–1916 рр., як поетичної, так і публіцистичної. Можна ствердити, що у фокусі цієї теми відбувалася така характерна для натури письменника інтерференція та дифузія художнього та публіцистичного дискурсів: публіцистика за рівнем образності та емоційної наснаги піднімалася до рівня високої поезії, натомість поезія часто-густо поставала як злободенна публіцистика.
Художньо-публіцистичне осягнення цієї мегатеми мало переважно характер «образків з натури» – епічних чи ліро-епічних замальовок конкретних «воєнних пригод», подій, ситуацій, що охоплюють чималий простір окупованої російськими військами Галичини та широкий шерег дійових осіб трагічного й гротескового водночас «театру воєнних дій». Серед персонажів цієї «драми» – російський цар Микола ІІ Романов та його «мужі довір’я», генерали, офіцери та прості солдати-«москалі», донські козаки, «сестри милосердя» та купці, перелякане львівське панство і посполитий люд, патріотична українська молодь, що бере до рук зброю і вступає до Легіону Українських Січових Стрільців, сподіваючись на визволення рідного народу з-під чужинецького ярма, і нарешті, сам поет, самотній, змучений хворобами і стурбований довколишніми надзвичайними подіями.
Ці переважно етологічні «образки» мали виразну антимілітарну та антиімперську (читай антиросійську) спрямованість, що й стало на заваді їхній публікації за радянського часу. Багатьом із них властиве яскраве викривально-сатиричне забарвлення (пор., зокрема, поезії «Царські слова», «Інвазія», «Львів і Винники в днях 1–3 вересня 1914 р.», «Усміх Фортуни», «Муж довір’я», «Купецька пригода», «З Панасових оповідань», «Донець – козак молодий», «Сухий пень», «Під сей воєнний час» та ін.), інші сповнені пронизливо трагічного пафосу, експресивних, іноді драстично-натуралістичних сцен і картин («Три стирти», «Три сестри милосердя», «Жінка з револьвером», «Пригода в Підбужи», «Два столівники»). Деякі з творів цієї пори містять «сліди» містичних візій, сновидінь та галюцинацій поета, що привиджувалися йому в останні роки життя (як-от «два видіння» з поезії «З великої війни», вірш «Чи віщий сон?» – моторошне передбачення насильницької смерті сина Петра – і фрагменти «Сусід» та «Із театру італійської війни»).
Адже, оголюючи приховані суперечності, війна виявляє не лише найгірші, а й найкращі людські риси.
Опозиція «війна – мир» у Франка-поета природно асоціювалася з протиставленням бурі і спокою. Руйнівну силу війни він прирівнював до несамовитих, нестримних природних стихій – бурі, повені:
Велика світова війна
Так прошуміла надо мною,
Як буря прошумить грізна
Понад гнучкою тростиною.
Де-де вона дуби лама,
Церкви, доми нівечить громом,
Пустошить лан, дахи здійма,
Гатить яруги ліса ломом»
(«З великої війни», 1915);
Нехай же йде війна та своїм ходом,
Як повінь, розгулявшись поверх поля.
(«Во человіціх благоволеніє!», 1916).
Ув осмисленні діалектично складної, «скомплікованої» природи війни Франка-поета доповнював Франко-публіцист філософського, загальносвітоглядного мірила. Так, ще в ранньому історіософському трактаті «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881–1882) письменник-учений трактував війну як особливу форму боротьби за існування в людському суспільстві, яка, «хоч не раз нищить і руйнує майно й існування многих єдиниць, то зато причинюється до стиснення суспільного зв’язку, до зміцнення державної організації». Розуміючи історичну необхідність війни як важливого, хоч і далеко не найкращого способу розв’язання міжлюдських та міжнаціональних конфліктів, І. Франко комплексно осмислював її негативні й позитивні наслідки:
«Натовкуючи одні племена на другі, війна розширює світогляд і круг знання поєдинчих племен, – учить людей обмінюватись плодами природи й праці різних сторін; витворюючи більш або менш окремий стан вояцький, війна кладе першу підвалину до поділу суспільності на верстви; в початках вона дуже часто опікується торговлею, промислом та межинародними зносинами, ба навіть, вимагаючи множества всякого оружжя, сама викликає певні великі галузі промислу і немало причинюється до вдосконалення людського пізнання і використовування металів».
Взірцем глобалізації теми «всесвітньої війни» у Франковій ліриці може слугувати публіцистично-філософська поезія «Во человіціх благоволеніє!» (1916):
Нема ще миру, і не видно ще кінця
Великої, всесвітньої війни,
Якій рівні не знаю;
Вже міліони мученицького вінця
Вдостоїлись трохи не в кождім земнім краю,
І ще мир не достиг, не скоро й засвітає,
І віє в тій війні якийсь дух не ворожий;
Вояк про обов’язок свій питає,
Гинучи, кращий, ліпший час вітає,
Понад спустошенням щось віє, мов дух Божий.
<…>
Нехай же йде війна та своїм ходом,
Як повінь, розгулявшись поверх поля,
Хай розраховується тут і труду свого плодом,
І кровію дітей своїх народ з народом,
Поки достигне плід – велика добра воля!
Цей твір чи не найкраще передає, на перший погляд, дивне, амбівалентне враження письменника від «великої, всесвітньої війни», особливо яскраво сконцентроване в сливе містичному образові, у якому міцно злютовані стихії руйнування й очищення: «Понад спустошенням щось віє, мов дух Божий». З одного боку, Франка як гуманіста-людинолюба не могли не жахати криваві страхіття війни як апофеозу людської жорстокості й насилля, які завше викликали в нього праведний гнів і справедливий осуд. З іншого боку, пильно спостерігаючи, «як в нашім краї гуляє / Марс той огнисто-червоний…», «за явищ величних огромом» він зумів добачити історичну закономірність: війни, хай у надміру жорстокий, антилюдський спосіб, а все ж розв’язують назрілі суперечності й конфлікти. Перекроюючи мапу світу, вони дають шанс поневоленим націям у нурті кривавої боротьби здобути свою незалежність.
Тому Першу світову війну Франко розцінював насамперед як історичний шанс України постати перед високими брамами державного життя – здобути у вирі воєнно-політичних катаклізмів національно-державну самостійність. Письменник покладав великі надії на далекосяжні історичні наслідки цієї війни, сподіваючись, що разом із численними жертвами вона принесе національне визволення українському народові. Так, у листі до В. Якіб’юка від 4 грудня 1915 р. Франко писав: «<…> жию тою надією, що велика війна, яку переживаємо тепер, принесе нам без порівняння більше хісна, ніж може принести шкоди». Адже поневоленому народові справді не було чого втрачати, окрім своїх кайданів. І Франкове пророцтво таки збулося.
«Нинішня війна є тільки вибухом в тій невпинній боротьбі націй за своє існування, яка стала такою елементарною й загостреною з часу Великого переселення народів. Велике переселення народів – це історико-біологічна трагедія людськості. Останній акт цієї трагедії розпочався цією війною, і ХХ ст. побачить розв’язання національних питань».
Символічно, що свою промову М. Міхновський завершив на високій, питомо франківській ноті – поетичній формулі ідеалу національної соборності й самостійності:«З цієї війни ми мусимо вийти як вільний, суцільний народ. І вся прабатьківська земля наша повинна належати українському народові, щоб він був сам пан на своїй землі, щоб справдились мрії нашого геніального поета Франка, сина галицької землі: “Встане славна Мати–Україна, / Щаслива і вільна – / Від Кубані аж до Сяна-річки / Одна, нероздільна!”»
«Такі слова на старості літ пишуться кров’ю», – так оцінив колись молодий Франко перли пізньої лірики П. Куліша. Здається, тепер цю оцінку можна було б переадресувати принаймні деяким його власним поезіям доби «катастрофи й катарсису», які й сьогодні звучать, як незнищенні заповіти пророка рідному народові.
Один із таких заповітів – це націософсько-публіцистична медитація «А ми з чим?» (1915):
Глянь, до високих брам державного життя
В ладі й добрі та для культурної роботи
Народи тиснуться під напором буття,
Чергою багачі, і злидарі, й банкроти.
Ще брама замкнена, лютує боротьба,
Що, може, декого допустить, може, й лишить;
Гукає дехто з тих, в кім сила не слаба,
А дехто слабшого уговкує та тишить.
«А ви тут з чим, всесвітні жебраки,
Невмита хлопська та попівськая ораво?
Гетьмани, козаки – самі бунтівники!
Де ж ваше історичне право?»
«А отже, і до нас покликанє дійшло,
І ми стаєм до брам отих міцних
Із архиканоном думок всіх визвольних:
Аби нікому кривди не було!»
Справу національного відродження та здобуття власної державності Франко-поет, як і Франко-політичний мислитель та публіцист, ставив у пряму залежність від етичної зрілості та готовності рідного народу до великих випробувань. Про це свідчить, зокрема, морально-філософська максима «Будьмо!» (1914), що своєю лаконічністю та афористичністю нагадує «строфи» Франкового «Паренетікону»:
Будьмо хоч трупами, та трупами вельмож,
Що на велике діло спромоглися,
Але не трупами тих завалидорог,
Що в боротьбі безцільній знемоглися!
Цей полум’яний заклик до честі й гідності своїх земляків формує високий етос шляхетності і відваги, в основі якого – ідея «великого діла» – вочевидь, справи національного єднання й відродження, здобуття державності у круговерті світової війни.
Перша світова війна в художньо-публіцистичному осмисленні Івана Франка, таким чином, постає як історично зумовлене, діалектично складне, амбівалентне явище глобально-цивілізаційного масштабу: з одного, боку, безпрецедентна суспільно-історична катастрофа, з іншого ж, своєрідний «пролог» до національно-визвольних змагань українського народу 1917–1921 рр. Сьогодні, коли знову, через століття після подій, над якими рефлектував Франко-публіцист і поет, українці ціною свого життя і смерті відстоюють право на власну незалежність, державність і свободу, і чимало з них удостоїлось «мученицького вінця», варто пригадати собі «архиканон думок визвольних» нашого національного Вчителя.
Автор: Богдан ТИХОЛОЗ, директор Музею Івана Франка у Львові
