dfcvgbhnjk
фото: Галина Терещук, Радіо Свобода
Сьогодні, 20 квітня, виповнюється 95 років ветерану дивізії "Галичина" Володимиру Клосу. Про це розповів заступник голови Галицького братства вояків дивізії «Галичина» Ігор Іваньков.

"Тільки що розмовляв із ним по телефону. Настрій гарний, почувається оптимістично, жартує. Многая і Благая літа шановному комбатантові!", - каже Ігор Іваньков.

58377210 1184860961684065 2740111864091377664 n
Ювіляр Володимир Клос та Ігор Іваньков
Володимир Клос у квітні 1943 року пішов служити у фронтову дивізію Ваффен СС «Галичина». Завершення війни застало його в Австрії. Йому вдалось уникнути полону. Життя закинуло молодого чоловіка спершу в Австралію, потім у Канаду і США. 45 років він прожив в Америці, а 13 років тому переїхав із дружиною Анною в Україну. Подружжя оселилось у невеличкому містечку Городок Львівської області, розповідає Володимир Клос у інтерв'ю Радіо Свобода.

До 1939 року він проживав із батьками і братами у місті Любачів (Польща), тоді це були етнічні українські землі, звідти його рідних примусово виселили у 1945 році в Україну.

716BAABC D458 474A A691 87A5935A13FD w650 r1 sВолодимир Клос навчався у гімназії в Ярославі (Польща), а потім у Сокалі, що на Львівщині. Склавши іспити, у 1943 році записався в дивізію Ваффен СС «Галичина», як тисячі молодих українців, відгукнувшись на заклик німецького командування і українських провідників.

«Тоді було так: якщо не підеш у дивізію, то треба йти в УПА, а як туди не підеш, то заберуть у радянську армію затикати діри. Вибору не було, десь треба було загинути. Мав вибрати, яку хочеш смерть і де. Ще у 1939 році мені, 15-літньому хлопцеві, не подобалась радянська армія, яка приїхала окупувати Любачів. Такої жебрацької частини не бачив. Брудні і голодні коні і такі ж солдати, з піснями такими дивними – «на разведку ходил – много пленных приводил». Я тоді думав: як такі задрипані і бідні солдати так багато полонених приведуть? Мені випала нагода пройти військовий вишкіл через Службу праці, яку організували німці. Я був наймолодший, тримісячне тренування проходив у Криниці (Польща). Потім сотні  розділили, і я працював півроку охоронцем фабрики, заробив гроші і пішов вчитись у гімназію», – пригадує Клос.

«Після завершення Сокальської гімназії у квітні 1943 року зголосився в дивізію «Галичина». У той час українська сторона і галицький губернатор домовились створити військову одиницю з простих причин: німці потребували військової сили, гарматне м’ясо для залатування дір на Сході, ми погодились, що будемо боротись лише проти більшовиків. У той час по лісах воювали бійці УПА, які не могли всіх охочих забрати. Політичне напруження в Галичині було велике. Любові між німцями і українцями не було жодної, але ми вважали, що нам потрібна зброя і вишкіл. Німці нічого українцям національного не обіцяли, а ми і не мали ніяких очікувань», – пояснює Клос.

У липні 1944 року ще не дуже добре навчену дивізію «Галичина» кинули у бій під містом Броди Львівської області. Радянські війська розгромили німецьку армію. По суті, тисячі молодих українських хлопців Третій рейх кинув на смерть. У найважчому бою Володимир Клос участі не брав. У той час його полк навчав близько тисячі рекрутів за 10–15 кілометрів від фронту.

Служба в дивізії «Галичина» – це не лише здобутий військовий досвід, каже Володимир Клос, – вона вплинула на формування особистості і обрання ним життєвого шляху.

8 травня 1945 року командир повідомив дивізійникам про завершення війни і про те, що вони мають шанс потрапити у радянський полон, або ж їм варто йти до річки Мур, в американську окупаційну зону, а для цього треба було подолати близько 60–70 кілометрів.

«Відстань була велика, і її не пробіжиш швидко. Просився на вози, машини, ніхто нікого не брав. Побачив кінноту Вермахту, попросив посадити мене на коня, але теж не дозволили. Тоді вдався на хитрість, скочив на коня, вдарив і поскакав. Опинився у Баварії, де була американська армія. Зорієнтувався у ситуації, щоб уникнути полону, куди американці скеровували німецькі частини. Коли відкрився університет у Німеччині, навчався на лісовій інженерії», – пригадує Володимир Клос.

У Німеччині українець проживав до 1949 року, не признавався, що воював у лавах дивізії військ СС «Галичина». Хотів виїхати у США, але дивізійникам в’їзд був заборонений як «ворогам» і «колаборантам». Лише після розгляду на Нюрнберзькому процесі справи щодо дивізії, відкинення обвинувачень на адресу дивізійників українські вояки могли поїхати у США.

«Я спершу приїхав в Австралію серед 25 тисяч українських біженців. Там здобув освіту медичного брата. Але не дуже мені клімат сподобався, і я поїхав спершу у Канаду, де був недовго, а потім вирішив поїздити Америкою і роздивитись, де мені будувати своє життя. Перебрався у США, у місто Сіетл, там одружився і там народились мої діти. У Сіетлі було близько 20 українців. Та все ж ми у 1970 році заснували український клуб, звісно, що знали про все, що відбувається в Україні, про репресії і арешти, організовували різні акції, щоб привернути увагу до ситуації на батьківщині», – ділиться споминами в інтерв’ю Володимир Клос.