Зовсім нещодавно мас-медіа вчергове звернули увагу громадськості до проблем із ввезенням псевдогуманітарної допомоги. Вирішив висвітлити і свою позицію щодо порушеного питання.
Перш за все повністю підтримую позицію громадських активістів щодо необхідності притягнення до відповідальності як осіб, що ввозили таку "допомогу", так і державних службовців, які своїми діями чи бездіяльністю могли сприяти таким правопорушенням. І насправді питання не лише в конкретному випадку, а й в тому, що жорстке і справедливе покарання має бути прикладом на майбутнє для інших осіб.
Тим більше, що такі ганебні випадки підривають довіру у громадян, які дійсно хочуть надати благодійну допомогу, однак сумніваються, що вона дійде до адресата.
Разом з тим мушу відзначити, що відповідальність, яка передбачена МК України щодо розпорядженням товару, який знаходиться під митним контролем до часу визнання його гуманітарною допомогою та оформлення у встановленому порядку є доволі слабкою. Так, максимальна відповідальність, передбачена ст.469 МК України (залежно від кваліфікуючих ознак) - становить 17000 грн. Очевидно, що якщо вартість втраченої (виданої) "гуманітарної допомоги" є значною така сума штрафу нікого не налякає та не матиме жодного стримувального ефекту. Так, в окремих випадках митниця за наявності відповідних ознак може скласти протокол про порушення митних правил за ст.485 МК України, санкція якої вже передбачає штраф у розмірі 300% несплаченої суми митних платежів. Такий розмір вже ніби-то є суттєвим. Однак насправді, неефективність такого штрафу полягає в тому, що:
1) він застосовується, як правило, до керівника відповідного благодійного фонду, який може бути підставною особою;
2) накладення штрафу і фактичне стягнення - це абсолютно дві паралельні речі. Як свідчить практика, у разі примусової процедури виконання рішення, дуже часто у особи порушника немає жодного майна, яке можна було б реалізовувати для перерахування відповідної суми штрафу до Державного бюджету.
Тобто, як бачимо, існуюча відповідальність, передбачена МК України, за порушення (видачу чи втрату гуманітарної допомоги, яка перебуває під митним контролем), що допускаються "псевдоволонтерами" є доволі умовною.
Інша річ, на яку хочу звернути увагу, це те, що держава свідомо максимально спрощувала порядок ввезення гуманітарної допомоги (в тому числі і до визнання її такою). При цьому, на мою думку, таке спрощення є обгрунтованим, оскільки для благодійників процедура ввезення зібраної ними допомоги має бути простою. У разі складної бюрократичної процедури, ніхто не схоче вдруге займатись цим і надавати її Україні.
То який же вихід? На мій погляд, попри розслідування конкретних випадків порушень та надання цим справам максимального розголосу, слід працювати в напрямі покращення нормативного регулювання, а саме необхідно по-перше посилити відповідальність за такі порушення (розглянувши можливо встановлення кримінальної відповідальності за відповідні діяння), а по-друге визначити чіткий механізм звітування про одержану допомогу та контроль за цільовим використанням такої допомоги (в тому числі і незалежними органами, наприклад членами відповідної гуманітарної комісії). Нецільове використання допомоги має бути обставиною, яка виключає можливість одержання нової допомоги як безпосередньо відповідним благодійним фондом, так і іншими організаціями, якщо керівниками у них є одні й ті ж самі особи.
P.S. Як завжди, відкритий до співпраці як з громадськими активістами, так і з державними органами для вирішення питання "псевдоблагодійників" та закликаю до координації зусиль для недопущення "заговорення" цієї проблеми.
