24900010 1749154481821245 1360690720465922747 nЧерез чергове побиття хлопчика в Києві аж до переламу хребта - не можу втриматися. То був восьмий мій клас, я ходила в школу в одному із віддалених районів Дніпропетровська, і те ходіння було для мене пеклом. От навіть зараз – я доросла і в мене все добре, та мені досі чомусь соромно згадувати, що робили зі мною цілими днями купки оскаженілих підлітків – моїх однокласників - із диким реготом.

Вони били мене, штовхали, плювалися, забирали в мене речі, порпалися в моїй сумці, та ще купа іншого приниження. І кожного дня – я йшла повз маленьку церкву – я зупинялася біля тої церкви і просила Бога – аби сьогодні мене не били, будь ласочка, Боженька!..

Цю історію я розказую доволі часто, і кожного разу після того моя мама плаче, бо почувається винною. Бо ж тоді я зрідка скаржилась, як погано мені в школі, і як я не хочу туди йти. Тоді мої батьки думали, що це перехідний вік та примха. Вони просто не могли оцінити серйозність проблеми.

А я – я тоді вірила, що то я винна. Що то я насправді – страшненька і дивненька.

Все змінилося в один день, коли я вступила за конкурсом у просунутий ліцей, де збирали талановитих дітей, назавжди запам’ятаю те відчуття – коли всі навколо - друзі і поважають тебе, коли вчителі до тебе – на ви.

Головним відкриттям мого нового життя виявилось – проблема не завжди в тобі – дуже часто проблема в оточенні, а із булінгом так є у 100% випадків! Це хвороба колективу, а не проблема конкретної дитини.

Я не звинувачую своїх батьків, бо так само моя Олька свого часу ходила в київську модну школу, і її так само почали цькувати – за те, що айфон старий, і що привозять її в школу не на мерседесі.

Аж поки вона не почала хворіти без упину, і не плакати перед школою, до мене наче не доходило – та от же він, найстрашніший дитячий ворог.

Ми давно забрали її звідти, на щастя.

Я не полишаю тему булінгу, нещодавно ми з класом моєї Ольки намагалися повторити досвід відомого соціального експерименту, що його провів Бургер Кінг – вони посадили в ресторані хлопців, що гамселили одного свого друга, і відслідковували, скільки дорослих вступиться за дитину.

Наш експеримент ми тоді провели у «Пузатій хаті», і мене справді вразило, скільки людей залишаються байдужими, коли поруч б’ють дитину. Тоді ми припускали – можливо, вони теж були жертвами насилля в дитинстві, і вже дорослими бояться отримати прочухана, або просто – втратити обличчя.

Власне, я не знаю, хто там і що боїться. Я вважаю – булінг – це пряма відповідальність дорослих - в школі, і вдома. Для школи є цілі схеми, за якими лікується такий хворий на булінг колектив, це можливо, насправді.

А найперша і найголовніша порада – якщо ви батьки – забирайте своє дитя. Просто одразу забирайте, переводьте до іншої школу, і не сумнівайтеся ані на хвилину, гірше точно не буде, це я вам гарантую.