Трохи раніше прийшли до школи. Чекаємо під класом на вчительку. На лавці сидять дві матусі, котрі теж вчительки і розмовляють. Слухаю краєм вуха, а в самої виникає стійка асоціація, що чогось бракує для повноти картини.
Сємок. Для повного натюрморту бракує сємок, войлочних тапок, фартушка з плямами борщу поверх байкового халату і в`язаних мохерових беретів. І ще правописного словника.
- В село до баби їздила. Ужас! Як ті люди живуть? Нє, ну строяцця там, в Польші роблять, в Італії. Почті всі молоді на роботах за бугром.
- А в мене в баби в селі те саме. Всі виїжжжають. Або сидять тихо і бухають. Тіко один Микола в нас там є, то йому всьо неймецця. Бо хитрожопий і крутитись вміє. Понабирав землі, багато набрав, шось до двісті гектарів взяв в оренду ще за Ющенка. Насадив там малини, ожини, клубніки ціле поле. А потом ще мало йому було, то поки то все росло, він поїхав на вишку в Норвегію, бо він же шось нафто-газове кінчав. Два роки там робив, приїхав і насадив агрус, смородіну, кизіл.
А тепер знов воду мутить в селі. Каже, що хоче сади розбити, два зразу. Черешні і яблука.
- Та канєшно! Гроші має, то й не знає куди їх подіти.
- Вони в Єгипет всьою сімйою літають. Він, жінка, троє дітей,
кума за няньку і баба їхня, бо їй кості там лікують, шоб не крутили.
- Ого! А хто на тих полях робить?
- Всі роблять. Ну, вони самі в основному. Бо так людей з села він не дуже бере.
- А чого? Жмецця платити?
- Нє. Загордився фермер сраний. Пияків не бере, бо вони йому не підходять.
- Ну, да кому ж вони нада?
- Лєнка, ти шо? На наших сільських пияках весь світ держицця.
- Та да. І шо далі?
- Та шо? Бігає щас, судиться з ким-то, бо на тій землі, шо він там сад хоче мати, фермер з сусіднього села ріпак сіє.
- Неймецця людині.
- Та да. І людей баламутить. Привіз фото норвежських теплиць і каже, що в нас таке можна робити. На сонячних батареях.
- Ага! Ото дурак! Батареї ті ненадьожні, теплиці треба газом гріти.
- Ой! Не нагадуй! Газ дорогий страшне.
- Та да. А колись, мені прабаба розказувала, ще як жива була, шо газ безплатний був почті. В 60-х роках.
- Ну, бо тоді комуністи були і всьо було справедливо. А щас Москва требує з нас гроші. А ще наші бариги заробляють на газі. Колись він прямо в село йшов, а тепер через фірми.
- Колись одна страна була...
- Да, прабаба казала, шо тоді харашо жили.
- Ну, якби не ділились від Росії, то і зараз би жили. То всьо політики наробили.
- Ідіоти. Поділили нас, родини порозбивали цілі. А насправді нам же нема чого з рускими дітити. Правда ж так?
Я так сі заслухала, що й не помітила, що то пані вчителька до мене звертаються.
- Точно, - погоджуюся. - Ділити нема чого.
- Це ви тільки тепер поняли?
- А вам прабаба сказала? - питаю.
- Трохи вона, а трохи я сама поняла, не дурна ж.
- А прабаба вам не казала: як то драйвово жилось на селі без медицини, на трудодні, з податками на кожне дерево і кущик?
А без паспорта? А без права на вільну переписку? Всі листи на села тоді читав парторг колгоспу. А на фермі як, коли 30-40 корів тричі в день подоїти? А буряки мерзлі в листопаді на полі копати? По два гектари на сім`ю? Як воно їй жилося там?
- Бачу - нічого ви не поняли. Той ваш націоналізм до добра не доведе. Побачите. А з рускими нам ділити нема чого.
- Таки нема. - Погоджуюся. - Хай віддадуть наше і йдуть к чортовій матері.
- Так ми ніколи не будемо жити по-чєловєчєскі!
Дивлюсь на пані вчительку - і мені чується, як в голові в неї шурхотять лушпайки від сємок.
І ще так хочеться якимсь словничком правописним в трьох томах її гепнути. Виключно з гуманною метою. Щоб лушпайки з мізків повитрушувати.
