13221473 235381456840011 5154478807537241212 nСьогодні його згадують, бо він цієї днини прийшов на світ... Я запізнався з ним далекого 1980 року, коли прийшов за скеруванням львівського університету приступити до праці у картинній галереї. Прийшов і ошелешив проханням відмовити мені, а натомість взяти до роботи у престижному закладі мого найкращого кумпеля, людину закохану у мистецтво, Володимира Пшика.

Та нині про Возницького. Якось Пшик перепитав мене чи не доправив би я тіло директора до Мюнхена. Там його очікували у всесвітньо знаній Пінакотеці, яко поважного експерта. І ось ми автом їдемо до Баварії. Я все життя не можу позбутися свого чорного гумору і починаю подорожній діалог в‘їдливим питанням: яка, мовляв, потреба поїздки автом(з натяком на безкоштовність), коли така поважна персона могла скористатися летом. Щедра німецька сторона покриє ж всі витрати на літак. Несподівано отримав відверту відповідь, що гроші німецької сторони давно витрачено на дуже болючі проблеми галереї. А далі - детальний аналіз витрат. Возницький був завжди великим в аналізі деталей. Може у цьому криється його талант переконувати всіх: від підлеглих простих господарських працівників до високих бомків із начальства чи меценатів. Якщо у часі порахувати наші дві поїздки, то проговорили ми мандруючи, понад 30 годин! Про різне. Навіть найсокровенніше. Може колись і напишу. Сьогодні хочу оприлюднити тільки одне. Він готував собі наступника. Десятки років готував ретельно. Перевіряв його нещадно, гартував найвідповідальнішими завданнями, кидав, де найважче. І ним був Володимир Пшик... Це не докір сьогоднішньому директору,взагалі моєму однокашнику із славної Брошнівської школи, розумнику-інтелектуалу Тарасу Возняку. Просто життєвий факт...
Про Возницького ходили легенди за життя, ходять легенди і сьогодні. Сперечаються до хрипоти, говорячи про число врятованих артефактівз...Тридцять шість тисяч пам’яток, тридцять сім, хто більше? 
Він завжди потверджував, що це найактивніша частина його життя, коли зібрали більше тридцяти тисяч речей, які оцінені зараз десь у сімнадцять-двадцять мільярдів євро. Але справа не в оцінці, гроші - то гроші. Не більше! 
І сумно продовжував, що справа в тому чого ми не врятували, бо воно все було знищене! А знищене не повернути навіть за в стократ більші гроші!
Возницький порахував ретельно за тридцятиліття свого збирання у 60-80-х роках минулого століття. Пораховане ним вражає трагізмом і масштабом руїни! Впродовж тридцятих років в Україні зникло п'ятнадцять тисяч церков. А в кожній церкві був іконостас, а іконостас – це тридцять ікон, - і це все зникло. Півмільйона ікон пропало: спалили, викинули, безслідно розікрали...І тужливо продовжував, що тільки на Львівщині, коли поляки залишили п’ятсот католицьких костелів їх замкнули, як і наших українських вісімсот церквиць. Пізніше цих майже півтори тисячі храмів перетворили на склади зерна, склади мінеральних добрив. Із них викидали все і варварськи знову знищили!

Класичні приклади Висловів Бориса Возницького із пресових інтерв‘ю:
«Я зібрав третину робіт Пінзеля. Дві третини доробку генія пішло на дрова. Був випадок, що приїжджаю, і бачу, як студенти ріжуть на дрова фігуру роботи Пінзеля. Я витягнув пилку з тієї фігури, і забрав її. І потім вона вже у нас стояла в експозиції – одбиті руки, лиця немає…
Коли у Львові був один представник ЮНЕСКО, він спитав: "Як ви оціните цю фігуру?". Як йому відповісти, як я оцінюю недорізану цю фігуру? Я кажу: "Двісті тисяч доларів". А коли він йшов, то на прощання сказав: "Не подумайте, що я прицінююся, мені просто було цікаво, чи знаєте Ви ціну цим речам. Я двічі вів аукціон у Лондоні. Оту фігуру, яку почали різати, давайте в Лондон та починайте з восьми мільйонів доларів, дванадцять мільйонів отримаєте мінімум".
Так от - таких тринадцять фігур пішло на дрова там, бо ми не встигли. Було вісімнадцять фігур, п’ять з них ми вихопили – без голови, без рук, а тринадцять було порізано. Це було страшне нищення...»

І ще про особливу цікавинку: 
«Зараз я займаюся Іваном Виговським, гетьманом. Він десь тут закопаний. Його поляки розстріляли під Києвом і дружина привезла його, поховала, а потім сама попросилася бути з ним похованою. Ми приблизно знаємо до півкілометра, де він лежить. Ми шукаємо його. Були спеціалісти з такою трубою, метрів зо десять довжиною. Ця труба повзе над землею і визначає, де там є ями, де щось закопане. Тепер збираємося на розкопки...»

Про збірку українського мистецтва і мистецьких набутків загалом:
«Наша галерея – це найбільший музей європейського мистецтва в Україні. У нас і Голландія, і Австрія, і Німеччина, і Італія. Але коли я прийшов сюди, то я почав збирати мистецтво нашого краю. Коли це назбиралося, ми зробили музей в Олеському замку. Це українське мистецтво чотирнадцятого-вісімнадцятого століть. Я спеціаліст з українського мистецтва сімнадцятого-вісімнадцятого століть. Але улюбленого чогось в мене немає. Треба всім займатися...»

Сам дивак він любив оповісти про диваків: 
«У нас був такий директор архіву, Орест Мацюк. Він їздив по всій Україні, і шукав оборонні замки, церкви, городища. Він зареєстрував їх більше чотирьох тисяч. Україна – це був край, який найбільше оборонявся. Тому що звідусюди перли. Тільки замків в Україні було більше чотирьохсот. Зараз в Україні більш-менш під дахом знаходиться двадцять вісім замків всього. Хтось ставить зараз питання а як ми будемо їх утримувати? Багато палаців є в Україні. Мені доводилося займатися палацом Розумовського в Батурині. Так вийшло, що я просто поїхав туди випадково, і побачив палац Розумовського, який простояв там майже двісті років у руїнах. Тепер його зробили на рівні «Пєтродворца», першокласно, а виставити нема що. І мене вже совість замучила, і я зробив експозицію для нього – повністю там всі зали оформив. Ми зробили це десь півроку тому, і люди стоять туди в черзі по три години. Музей уже заробив мільйон.»

Про дивне:
«В Запорізькій області, біля Мелітополя, є Кам’яна могила. Степ, а серед степу – каменюка. Каменюка велика, висота – двадцять п’ять метрів, і обійти – це три кілометри треба йти. Відкіля вона в степу? Виявляється, п’ять мільйонів років тому це був вулкан. У радянський час там почали брати каміння на будівництво. Потім хтось побачив, що всі камені зрізані. У 60-му році починаються археологічні розкопки, і там знаходять двадцять чотири гроти, всі гроти списані, а в чотирьох гротах стоять "бібліотеки". Тобто, камені з написами. Ніхто не знає, що це таке. Допоки з’явився в Україні такий Анатолій Кифішин, який вирішив вивчати Шумер. І він побачив у Шумері до того знаного чотиритисячолітнього клинопису ще якісь знаки. І він назвав це сенсаційно протошумерською культурою, дійшовши висновку, що це є такі самі написи. Вони знаходяться на території від Дунаю до Дніпра. Це лишили по собі індоєвропейські народи, які від нас вибули після льодовика, заселили Малу Азію, Індію...»

Про культуру та злодіїв:
«І виходить ситуація подібна тієї, коли Януковичу дарують перстень сина Ярослава Мудрого…
У нас тут ще скандал був, коли Табачник дарував від імені Януковича листи Грушевського вкрадені зі львівського архіву...»

Про плани, які слід втілити у життя продовжувачам:
«Я хотів би доробити Підгорецький замок. Це замок, якому у Центральній Європі подібного нема. Це є чудо-палац-замок. Ми хочемо відновити парк початку сімнадцятого століття перед Підгорецьким замком, про який ходили легенди. Для того, щоб дослідити ці парки, треба мати археологів, які розуміються на цьому. Відкопали якійсь корінчик – і що? Якого дерева це корінь, яке дерево тут росло? На цьому місці треба посадити таке ж дерево! Де доріжка, де підземні труби під фонтани. Я звернувся до міністра культури Польщі, і за тиждень з Польщі прибуває ціла група археологів, які, як партнери, будуть нам допомагати досліджувати цей парк...

Я приїхав до одного храму, а там найбільші картини в світі сімнадцятого століття – "Битва під Віднем", "Битва під Парканами", вісім на вісім метрів, 1683 рік, італійський художник – все шматками. Ми їх реставрували-реставрували, потім я бачу, що то настільки важко, навіть їх скласти нема де.
Домовився з поляками. Королівський замок у Варшаві отримує двісті п’ятдесят тисяч євро на реставрацію цих речей з Європи, і вже третій рік ми реставруємо ці картини. В кінці року вони повертаються, ми будемо їх вішати. Ми шукаємо якоїсь допомоги...

А ще я хочу знайти поховання Івана Виговського. Польща має гроби – Україна гробів не має. У Польщі під Королівським замком у Кракові стоять всі гробниці королів. Це виховує патріотизм – люди поклоняються своїм королям. У нас же нікого нема. Славного Богдана 
Хмельницького викинули поляки, Івана Мазепу вкинули у Дунай, Кальнишевський похований на Соловках, єдиний, хто тут лежить – Іван Виговський – може, знайду. Але тоді постане інша проблема – куди я його діну (сміється). Треба робити Пантеон, щоби можна було поклонятися героям...» 
І пантеон таких українців, яко Борис Возницький...
Світлій людині - світла пам‘ять!

загрузка...