Історично краще виживали не сміливіші, а ті, хто дбали про свою безпеку. Страх оберігає, але завчені реакції гальмують розвиток. Мозок ощадить енергію і любить протоптані стежки. Зміни даються не легко і люди здатні бути дуже креативними, аби виправдовувати свою бездіяльність.
Останні роки мого життя показали, що іти в свій страх – це шлях сили. Коли я читала свій перший тренінг – я втратила апетит, з’їла валер’янку:) і боялась критичних учасників. Коли я вперше готувалась до публічного заходу для обраної публіки з зірковим спікером – моє серце вискакувало, а думки плутались «може це не моє?», «може відмовитись?», боялась не знати, що сказати, нафакапити. Коли оформила дитину на домашнє навчання – боялась, що вона не здасть атестацію і опоненти радісно потруть руки. Коли виступала у сміттєвих протестах – боялась наразитись на публічну критику. Коли стала фрілансером – боялась залишитись без грошей. Коли запропонувала свій перший тренінг – чекала насмішливих коментарів.
Але цього не сталось. Поточні невдачі лише були уроками вдосконалення. Сьогодні я розвиваю свої тренінгові програми, у моєму оточенні - надихаючі успішні люди, донька здала атестацію і продовжує вчитись, громадська активність стала цінним досвідом, «вільні хліби» навчили постійно вчитись та активніше діяти.
У правоохоронних органах чи ті, хто проводять допити, точно знають про психологічну здатність людини – страшити можна до певної межі, якщо «передавити», довести до піка – наступає стан байдужості. Люди – істоти адаптивні. Страх сковує, а його відсутність відкриває перед людиною нові грані життя.
Тепер я точно знаю, коли відкрити двері страху і подивитись йому в очі – він зникає. За дверима – свобода. Свобода вибору, дій, нових можливостей.
