Це було давно. 18 років тому. Я мріяла працювати у Києві. Зелена 22-річна журналістка, не мала шансів знайти нормальну роботу в столиці, але вперто, цілий тиждень оббивала пороги «недосяжних» телекомпаній, студій та продакшинів.
До Львова їхала сумна. Але розбиті мрії залишились, у тому 91 потязі, в якому поверталась. На вулиці Героїв УПА, я вперше усвідомила – я люблю ЛЬВІВ, і жодна кар’єра, ніколи не змусить мене покинути моє місто.
Після невдалої поїздки до столиці, мені десятки разів пропонували переїхати у перше місто моєї країни. Але я не погоджувалася. Мене не змогли спокусити ані високою зарплатою, ані обіцянками власної квартири, ані керівною посадою. Знаєте чому? Тому що, в той день, коли я повернулася до ЛЬВОВА, мені стало страшно, що я могла позбавити себе можливості бачити щодня собор святого Юра, храм Ельжбети, пройтися парком Франка, сісти у львівський трамвай, розглядати статуї на будинках, ламати ноги на бруківці
Я люблю Львів. Він як людина, про зустріч з якою пам’ятаєш усе життя. Хитрий, добрий, обережний, прогресивний, свідомий, харизматичний, жартівливий. Львів – це батяр, з яким хочеться тихо міркувати та галасливо бешкетувати.
ЛЬВОВЕ, з днем народження!
