Я нарешті вперше на запрошення місцевого священика відвідав славне село бойківщини – Кривку.
Для Студитів, як і зрештою для цілого Львова, воно має особливу цінність. Адже саме жителі цього села наприкінці 1929 року подарували Свято-Іванівській Лаврі і цілому княжому Львову унікальну перлину дерев’яної архітектури – церкву св. Миколая Чудотворця з 1761 року, збудувавши для себе більш величавий храм, який виглядає як справжній собор. Її возами цілий тиждень везли до Львова, а майстри під керівництвом Михайла Драгана монтували її на місці.
7 липня 1931 року в празник Різдва св. Йоана Хрестителя перенесений храм урочисто освятив сам праведний митрополит Андрей Шептицький. На новому місці отримав він назву храму Святої Софії – Премудрості Божої. Саме таким чином Мойсей Українського Народу бажав воз’єднати на той час поділену українську державу. Львівська Свята Софія повинна була персоніфікувати Київську Святу Софію та вимолювати у Бога єдності для цілого Українського Народу.
В такий спосіб Свято-Іванівська Лавра отримала головний храм для молінь, а княжий Львів – перший об’єкт під Музей просто неба, який згодом був офіційно оформлений як такий, а зовсім недавно, історично справедливо, йому було присвоєне ім’я блаженного Климентія Шептицького, який зайнявся усім цим благородним ділом перенесення церкви з Кривки до Львова у імені свого рідного брата Андрея.
Сьогодні ранком я вирушив тією самою дорогою до Кривки, яку колись долав і о. Климентій, і Михайло Драган, і Іларіон Свєнціцький. Щоправда, вони долали її набагато довше – возами, а я машиною.
Дорогою я уявляв собі, як вони, не один раз їздячи до Кривки, розмовляли між собою у дорозі, жартували, планували майбутнє, аналізували часи, у яких вони жили. І вони мали на це багато часу, бо світ був інакший. Якби це не звучало прикро, але мобільний зв’язок, інтернет, можливість швидкого пересування змінили людину та й людство в цілому. І то до тієї міри, що вже сама людина не встигає за темпом, який їй диктує технічний розвиток.
Та, повернуся до теми. Отож, їхав я дорогою, уважно придивлявся бойківським селам. Коли з’їхав з траси у сторону Кривки, переді мною постав зовсім інший світ – світ, у якому немовби життя іде іншою дорогою. Світ, де віддають перевагу особистому спілкуванню, у який новини доходять хиба що з газет, а бо з парафіяльних оголошень. Дійсно, цей світ інший, але він невпинно зникає.
Під’їхав до знаку початку села. Залишилося дві години до святкової Літургії. Головна сільська дорога пуста. Кінь, який смачно їв свіжу траву став для мене першим символом того, що село ще живе. А ще лелече гніздо подає надію, що тут ще вируватиму життя. Але … я не побачив ані овець, а тим більше корів.
Та це, на превеликий жаль, самозрозуміло. У селі Кривка, за інформацією місцевого паламаря, яке налічує 186 хат, тільки у 72 хатинах проживають люди. І то переважно літнього і старшого віку. Усі решта переважно повиїжджали до Польщу на роботу, забравши з собою сім'ї.
Є невелика горстка дітей і молоді, але скільки вони тут залишаться, сказати важко. Адже наступного року у селі закриють школу. Залишиться тільки сільська рада. У селі немає що робити для молоді. Тих, які залишилися, слід нагородити великими медалями за патріотизм!
Заходжу до церкви. З’їжджаються священики. Перед входом до церкви розкладають різні речі для продажу торговці, особливо забавки для дітей. Зрештою, діти цього дуже чекають. Для них це справжнє свято, адже інших атракцій немає.
Розглядаю старий цвинтар, церкву, знимкую старі ікони, книги. Поволі до храму сходиться Божий люд. Спочатку старші, а опісля молодші. Врешті перед самою Літургією храм наповнюється великою кількістю молоді і дітей. Четверо з них сьогодні приймають Урочисте Святе Причастя після першої у їхньому житті Сповіді.
У мене мимоволі виникає питання: звідки взялося скільки дітей і молоді. Молодий і ревний парох о. Петро Янишин каже мені, що сьогодні, спеціально на майже храмове свято, з’їжджаються звідусіль кривчани, щоб засвідчити ще раз свою єдність з рідним селом. І серцевиною цієї єдності є їхній храм та Літургія, яка щодня збирає майже усіх жителів села.
Храм і молитва є для цих людей головними двигунами їхнього життя. Вони їх і потішають, і підносять. Тут вони знаходять прощення у Бога, тут вони прощають інших. Саме тут вони приходять на світ як християни, стають перед Богом на весільний рушник і саме звідси вирушають у далеку дорогу до вічного життя. Останніх, отих прочан у вічність, тут особливо багато.
У очах усіх присутніх видніється радість. Вони знову зібралися, вони знову разом. Але у той самий момент у розмовах з ними чутно розмови про майбутнє їхнього села. Важко його передбачити … Та вони певні одного, що з ними Бог, він їх провадить. А коли він їх провадить, їм немає чого боятися.
Видимим знаком Божої присутності є для цих людей їхня рідна церква. Вона - немов заповіт поколінь, що переказали берегти віру в Бога, як найцінніший скарб. І вони її бережуть, з нею у серці на щодень.
Село живе. Хтось, хто приїжджає сюди з великих розвинутих світів, дивується вельки: «Як це село ще живе?!» А воно живе, бо воно має храм і віру в Бога. У цьому селі люди знають головну дорогу життя – дорогу до храму.
Благослови, Боже, українські села!
