Не можу не написати кілька ширших рядків про Левка Григоровича Лук'яненка. Я не хочу писати зараз пафосно. І без мене це заслужено зроблять. Важко писати загально, коли добре знав людину, і коли ця людина була винятково доступна для спілкування багатьом, тільки ж небагато з нинішньої еліти цим скористалися...
Для мене спомин про Левка Лук'яненка дуже автобіографічний. Юнаком (учнем школи) я пішов у політику в 1990 році дякуючи Українській республіканській партії, яку він очолював, першу свою статтю (у газеті "Ратуша" 1993 року) опублікував про створену ним Українську Робітничо-Селянську Спілку, і так на довгі роки мені довелось чимало написати і переспілкуватись з ним та з великою когортою політв'язнів. Та й недавні дві парламентські кампанії пройшов по суті разом з ним, як кажуть, пліч-о-пліч, особливо кампанію 2014 року, коли Левко Григорович сам зателефонував і неодноразово приїжджав на Львівщину, у виборчий округ, щоб мене підтримати. Я інколи (рідко, картаю себе), заїжджав у село Хотів під Києвом поспілкуватися з ним, і завжди дивувався масштабу і твердості мислення людини, якого здавалось не брали фізично роки.
Пригадую, як в своїй автобіографічній праці "Сповідь у камері смертників" Левко Григорович давно написав:
"1942 року на Великдень у святково причепуреній хаті мати запропонували поворожити мені на Псалтирі. Я загадав, і мати прочитали:" І омочиш руки твої у кров ворогів твоїх... " Удруге загадав, і мати прочитали:" Якщо не вмреш у 33-34 роки, житимеш 73 роки... " Я хотів ще загадати, але мати сказали: "Доволі".
Отже, 33-34 роки - це 1961-62 роки. У 1961 році Лук'яненко був вперше заарештований за створення Робітничо-Селянської Спілки і засуджений до розстрілу, 72 доби провів у камері смертників, замінили вирок на 15 років позбавлення волі...
Здавалось, Левко Григорович мав жити винятково довго. Проте, коли минулого року вітав на День незалежності з 89-річчям, і казав, що наступний рік плідний, ювілейний, дружина пані Надя якось так тяжко зітхнула: "Так це ж ще цілий рік прожити." Левко Григорович не дожив трохи більше місяці до 90-річчя.
Бог був милосердний до Лук'яненка, він по суті одним з останніх свого покоління великих борців за Незалежність, залишає цю землю.
Лук'яненко все життя боровся зі системою, владою, і ця боротьба була вкрай безкомпромісна. Він знав методику боротьби, ефективність голодування в радянських таборах, силу слова, силу відкритих листів, і тільки відкриті листи до українських президентів останні мало зауважували. Він довіряв людям, швидко захоплювався ними і часто розчаровувався. Він силу силенну писав, томи книжок. І заслужено отримав в останні роки Шевченківську премію. Він бачив Україну іншою, ніж за якою спостерігають сьогодні мільйони. Лук'яненко ніколи не спостерігав за вектором розвитку держави. Він намагався його творити. Тому ми не просто вдячні йому за написання Акту незалежності, ми повинні виховати на його життєвому прикладі нове покоління українців. Дякую Вам, за все, Левку Григоровичу.
