Вже третій рік поспіль я уважно спостерігаю за темою громадських просторів у Львові. Причиною мого зацікавлення був незабутній спротив горстки людей, які у сквері навпроти собору св. Юрія у 150-літній ювілей від дня народження митрополита Андрея розпочали досить дивний, як на мене, спротив.
Еволюція їхніх вимог була дуже швидкоплинною і змінною - від протесту проти спорудження пам'ятника митрополиту Андрею (бо він задорого коштує) до дереволюбної акції і остаточно антицерковної риторики.
Але, цікавим було те, що ця тема трималася у ЗМІ майже рік часу. Часами складалося таке враження, що у Львові немає жодних проблем окрім пам'ятника митрополиту Андрею. Поза всякими сумнівами, без підтримки "поважних" людей цього б не сталося. Остаточно, Церкву зробили головним винуватцем порушення громадського простору, а затійники тієї "дереволюбної" акціїї розчинилися у світовому просторі.
З перспективи часу мені дуже шкода тих молодих людей, бо з багатьми із них я підтримую контакти. Але, тоді їхні, здається благі наміри, взяли у обороти люди "вищого класу", кожний з яких мав власні цілі. Це найвища форма цинізму - використовувати молодечий запал для власних недобросовісних цілей!
Коли спробувати оцінити весь той спротив проти пам'ятника митрополиту Андрею, то він об'єднав дуже багато кіл, які між собою за нормальних обставин просто ненавиділися взаємно.
І так, за моїми спостереженнями, участь у розкручуванні теми скверу брали участь щонайменше чотири групи людей. Кожна з них використала той нещасний сквер для власних цілей, тому і розголос був колосальний.
Перша - це та, якій проект з пам'ятником митрополита Андрея завадив будівництву тунелю з підземного паркінгу, який планується біля Національного Університету ім. Івана Франка. Друга, не менш впливова група, що також була учасником "затії", це та, які заважала особа Львівського Митрополита, який не подобався і не подобається багатьом у владних структурах (центральних і місцевих) до сих пір через свою чітку позицію у справах християнської культури, моралі і патріотизму. Була і третя, також досить впливова група (яка мала і має далі своїх представників у львівських владних коридорах), якій заважала і заважає УГКЦ.
Якщо ось ці перші три групи перебували за лаштунками того "театрального дійства", то четверту групу можна було побачити у сквері. У більшості (але не усі) це були справді обдаровані діти, які мали не злі ідеї та думки, але, будучи накрученими великими світу цього, думали, що захищають велику ідею, від якої залежить чи не майбутнє Львова. Остаточна, ця остання група найбільше постраждала.
Та, час розставив все на свої місця. Він показав справжні обличчя кожного, хто брав участь у тому процесі. А пам'ятник праведному митрополиту Андрею височіє на Святоюрській горі і для багатьох, для кого Митрополит є авторитетом, нагадує про потребу любові Бога, ближнього, рідної Церкви і Народу! А для тих, хто про нього не чув, спонукає прочитати щось цікаве про нього.
Але, один з уроків, який я витягнув з тодішньої ситуації полягає в тому, що я чітко зрозумів, що у львівському середовищі, де існує повний хаос з забудовами, самі ж будівельні компанії активно використовують нову зброю, якою борються з усіма - з владою, поміж собою, а навіть з Церквою. І називається ця зброя - публічний простір. На перший погляд захист публічного простору - дуже благородна ідея! Але, вона набирає зовсім іншої вартості, коли потрапляє до рук нечесних людей.
Мушу визнати, що винахідником цієї зброї була сама львівська влада, яка вирішила свого часу повоювати нею з УГКЦ, Тепер, за іронією долі, ця зброя стріляє і в саму владу.
Ми найближчим часом побачимо дуже багато дискусій навколо теми публічних просторів. Та, на превеликий жаль, більшість з них матимуть політично-бізнесове забарвлення. І це можна буде побачити по тому, що уся ця боротьба за публічні простори буде приносити не єдність у суспільство, але роздор, хаос, зневіру, розчарування, тощо. Остаточно, всі ці "чесноти" є плодами діяння батька брехні, яким є диявол. А вже від кожного з нас залежить, чи ми піддамося його ідеології, чи ні.
Наближається чергова річниця від дня народження праведного митрополита Андрея. Я б так хотів, щоб ми пішли за його закликом і почали спільно (нехай у гострих дискусіях) будувати, а не руйнувати рідну хату! Бо дуже б не хотілося, щоб покоління, які прийдуть після нас, застали тільки сліди самого фундаменту.
