Коли зростаєш зовні, кожного дня якась нова і незрозуміла вправа. Але то сталось з нами під час вуличних шпацерів.
Я чітко пам'ятаю, як після дощу біля "світезянки" з-під асфальту лізли печориці. Ми іх збирали і несли моїй бабі, жиби підсмажила з яйцем. Печориця куплена на Галицькому взагалі не мала ніякого смаку, а ось самознайдена - то є археологічно-кулінарний вибух. І взагалі, пси срали на газонах, і сцяли теж...Нє нада ля-ля...
А коли срав пес, можна було разом підчепитись мізинцем до мізинця і тягнути перед ним. Ніколи не посере: йому сум
но, ми лахаємо, власник в роспачі.
- Бля, не ступай на люк, закантачішся.
- Весіля їде, покажи фігу.
- Привіт, - коли обійшли ліхтаревий стовбур.
І взимку не обов'язково було казати привіт і тиснути долоні одне одному. Був такий атавізм привіту, коли руки в кішенях і вітаєшся ногою по нозі. Але, чомусь, обов'язково правою.
Ще були зрозумілі дії, які ніколи не викликали питань. Не дай Б-же пройти повз хлібу на хіднику і не підняти. Шо не так? Балабухів від дорослого, чи смачний фофан в потилицю гарантован.
А коли пара йшла, навіть якщо він був не з твого району, ніхто не чіпляв.
Була своя зупинка трамваю. Розташовувалась вона перед дверима "булки", між зупинками Руська і Жовтнева. Треба було додому на площу Капітульні ( нині Катедральна), а трамвай так смачно гальмує на вивиху з Ринку. Як не дьоргнути двері? І треба ще встигнути проміж біло-чорним парканчиком і набором швидкості.
Пробачте волоцюг, Львівелектротранс....
Ми знали траекторію м'яча на бруківці, граючи в квадрат. Цьоця Іда з першого поверху знала траекторію м'яча до її шиби, тому ретельно пільнувала з вікна , як той воротар.
Коли здаєш пляшки в молочному, не маєш сумлівів, що їх візьмуть. Три великих, дві з-під кефіру і слоїк з-під сметани і 1 руб. в кішені. Інша справа на Сербській в приймальному склотари. Там , серед постійного дмуху переброду, в сірому халаті і з величезною золотою гайкою приймальник росказує, що від шампанського сьогодні не приймає, бо нема тари. А мєлочь нада, бо на дворі вже грають в "чу".
Йде хірний сусід Мирон і сідає біля нас. За декілька хвилин три "дерев'яних" з дєдушкой чЛєніним вибити на "орла". В Мирона трясуються вуса. Я уявляю, як йду в спорттовари зранку і купляю собі в'єтнамську тенісну ракєтку "Hanoi".
- Віддай філки, жидва.
- Ще раз побачу, що граєш, поставлю на коліна.
Одночасно отримую під сонячне сплетіння. Відкриваю очі. Ніц не пам'ятаю. Сижу на кортанах. Літні жінки йдуть з вечірньої повз мене. Одна підняла мене і допомогла сісти під каплицю. Погроза поставити на коліна сприйнята мною, як війна.
Зранку йду в скоб'яний на Галицький і купляю ніж, такий радянський, "рамка", на кшалт сучасного "метелика". Ввечері чекаю на Мирона. Рука трясеться, я пливу і програю всі гроші, а він того дня не йде біля нас з роботи. Починаємо грати в "пєкаря".
Дякую тобі, йолопе, що не йшов того дня.
Поступово образа заростає ніби так, як зараз покривають сучасною плиткою автентичні хідники. Тільки пам'ять, як старий люк, на який ніколи не стаєш, витягує справи минулого з картотеки життя.
