Купивши каву, прогулювалася вечірнім Львовом. Насолодитися внутрішнім спокоєм, що почав вливатися в мене, не вийшло. Попереду мене йшов чоловік, який дозволяв собі матюкатися на жінку з двома дітьми, яких вона тримала за руки. "Втікачка" пришвидшувала крок, щоб віддалитися од нього. По "особливій щирості вимовлених слів" на адресу жінки, можна було зрозуміти, що той чоловік, на жаль, її законний.
Наприклад, кидав їй таке:
- Куди ти, бл.дь пішла, шкура?!
Я не змогла змовчати, коли відбувалася така несправедливість. Коли жінка нажахано втікала з сином і донькою буквально од батька своїх дітей. Порівнявшись з чоловіком, сказала.
- Я перепрошую, але Ви так кричали на всю вулицю матюки на цю жінку з дітьми, що це було чутно і мені. І я не знаю точно, вони вам рідні чи ні, але, в будь-якому разі, Ви не мали ніякого права так з ними поводитися.
Чоловік в нетверезому стані відказує:
- Ну, я ж тебе не рухаю.То йди собі.
- Ні, Ви негідно поводитись і я мала Вам це сказати. Ви не маєте права так робити з ними.
- Я ж сказав, що я тебе не займаю...
- Ну от і їх не займайте. Поводьтеся гідно!
Хочу розібратися в ситуації і йду пришвидшеним кроком до тієї жінки з дітьми. Зрівнявшись з нею, відмічаю, що після моїх слів чоловік примовк і відстань між ними явно збільшилась. Запитую:
- Перепрошую, але я чула як цей чоловік матюкався на Вас. Це Ваш законний чоловік?
- Так, мій... Він знову випив і став буйним, а я дітей в руки і пішла...
- Я сказала йому, що так робити негідно і він не має права так чинити з Вами.
- І що він Вам сказав?
- Що він мене не рухає, тому маю собі йти і його не чіпати... Але як можна мовчати, коли таке бачиш і чуєш?
- Спасибі, що захистили нас.
- Перепрошую, а він вас б'є?
- Та буває...
- Пробачте, але не думали з ним розлучитися?
- Та я вже стара - сказала жінка, якій було десь під сорок.
- Ні, Ви не маєте такого терпіти. Розумієте, в моєму житті була така ситуація, коли батько дозволяв піднімати руку на маму. І мама не йшла від нього довгий час, але я невдячна їй за це. Бо перепадало і мамі, і нам, дітям. Нікому від цього нікому було добре... І часто так у вас буває?
- Буває. Важко. Дуже важко буває... Але то внутрішньосімейне. Якось розберемося...
- Ні, це проблема. І це не "внутрітрішньосімейне". Це біда, і так не має бути. Я б хотіла допомогти, але не знаю як. Поки що не знаю. Ви не могли б дати мені свій номер. По якому я могла б подзвонити, дізнавшись більше, як вам допомогти?
Але жінка відмовляє, боязко озираючись назад, де йде здалеку чоловік. Ще декілька разів прохаю номер, але безрезультатно. Жінка лише дякує за небайдужість. Мені нічого не лишається, як побажати їй сил, витримки і попрохати не терпіти подібного. Щиро дякує. Бажає і мені чогось хорошого, не пригадаю що... І я хотіла зробити більше, але це було все. Я глянула на жінку, яка повела дітей на чергову вулицю, щоб втекти від чоловіка. І я не хотіла лишати її наодинці з цим горем. В мене кров'ю серце обливалося після цього.
Подібних представників чоловічої статі, я б стріляла на місці за те, що вони можуть отак знущатися над своїми жінками і дітьми. Навряд чи він так завзято гнався б за здоровим дядьком, який би його за подібне відлупцював, щоб той в житті так більше ніколи не робив.
Ставлю собі в пам'яті "зарубку", щоб для подібного випадку я знала як допомогти такій жінці. Дізнатися, де у Львові і чи є такий центр для допомоги жінкам, які страждають від насилля в родині. Здається, мав би бути.
І мені таки дуже шкода, що жінка не дала мені номера телефона...
