Мені на носі 27, а я досі дивлюсь мультики, ностальгую за пригодами і бачу героїчні сни, де я рятую весь світ. Ну або просто визволяю Маріуполь.
А ше я завжди пам'ятаю татові слова - залишайся завжди дитиною в душі. Я татова доця. Ми можемо голосно вити як собаки вдома, коли йдем їсти, обговорювати нові мультики і т.д. І ото тато поїхав далеко, а я як мала дитина за ним скучаю. Як колись в дитинстві. І як вже доросла - я з ним нормально не попрощалась, бо мала "свої справи".
А ше, а ше...мій тато завжди мене підтримує. Набила татухи? Не біда. Не приїду додому, бо пізно з райвідділку випустили? Головне, шо випустили. Завалила навчання? Нуу...давай пробуй знов краще і не розчаровуй більше. Поліція, СБУ, напади, обшуки, забрали купу техніки з дому? Буває, наступного разу тільки якось обережніше (зацінили, та?). Разом з мамою це моя найнадійніша група підтримки, хоч в свої майже 27 я ще зовсім дитина.
