Першим йшов стрийко Іван. Високий і світловолосий, у військовому плащ-наметі, з вудками в руках. Він нагадував вікінга. Інші намагалися підлаштуватися під його широкі кроки. За ним йшов тато, а після тата - дядя Яша, чоловік татової сестри, далі ми, троє найнеслухняніших у світі хлопчиків, а за нами - двоє дядьків з татової роботи. (В Галичині так було прийнято: дорослих з родини чи добре знайомих, тобто своїх, діти називали вуйко, а всіх чужих – дядя.)
Неслухняні, бо нормальні діти за дощової осінньої погоди вечорами пили по хатах теплі чаї, дивилися по телевізору «Сімнадцять миттєвостей весни», переживаючи з мамами момент, коли фашист розпеленає на морозі немовля радистки Каті, або читали у теплих ліжках Філімона Куппера при світлі нічних ламп. А троє хлопців одягнули по двоє штанів, взулися у ґумаки, натягнули по сорочках светри, закуталися у дорослі штурмівки і прислухалися, як чвакає під ногами намокла трава.
- Тут мало би клювати? – Зупинився стрийко і спитав, дивлячись на тата, бо той був його старшим братом.
- Мені риба ніц не казала, - знизив плечима батько, не бажаючи брати на себе відповідальності.
За іншої погоди ми пішли би далі, але за ці пів години пішої ходи до ставів, спочатку, по слизькому болоті, а потім слизькою травою, зимна і надокучлива мжичка так допекла, що хотілося швидше хоч десь сховатися. Місцина аж вмовляла далі не йти. Доступ до води вільний, без комишів, за пару кроків починався проліс і листаті густі дерева обіцяли багато затишку.
Дорослі почали з розкладання намету. Нас, дітей, відправили по дрова на вогонь. Поки вони забивали кілки, натягували канати, допікали один-одному, що то робиться не так, ми нанесли гору сухосуччя. Стрийко пішов з чайником до джерела. Я всю дорогу стрибав перед ним, випитуючись, чи буде багато великої риби?
Під іншим деревом він розклав вогонь, змайстрував триногу і почав лагодити чай. (Особливість лексики Опілля: - Що нині варила? – Злагодила дітям налисників. Старому злагодила зупи.)
Під час нічної рибалки готувався майже чифір – пів пачки темного індійського чаю, того зі слонами, і по жмені різних сухих трав. Коли закипало, у величезний чайник сипали 10 (я відраховував) столових ложок цукру, накривали і чекали, поки остине до такої температури, коли можна пити. Дехто з дорослих нетерпляче наливав собі кип’ятку, але мені тато пити гарячий чай заборонив, пояснивши, що можу обпекти рот або губи.
Нарешті, ми з татом обрали на березі своє місце. Розкладання вудок почалося з засовування у воду невеличких рогатин, на які потім опиралися вудки. Я у воду не заходив, бо мул іноді провалювався. Не глибоко, але для дитячих ґумаків вистачало, аби набрати за халяви води.
Такий трафунок у моїй колекції вже був. Щоби не захворіти, тато швидко зняв з мене мокрі шкарпетки, повісив на кілки не далеко від вогню ґумаки і я п’ятками до вогню просидів цілу вічність, поки не висушилися шкарпетки. Аж образливо. За яких метрів 50 від тебе дядьки тягають рибу, чути їх задоволені ойки, а ти слухаєш, як тріщить вогонь, відчуваєш, як він гріє п’ятки і, щоби хоч якось розважитися, перебираєш пальцями на ногах, які напроти вогню зробилися рожевими і майже прозорими.
Коли тато понасаджував на гачки хробаків і порозкладав на рогатки вудки, почав майструвати наше гніздо. Воно складалося з розтягнутого на кілках плащ-намету під яким стояв невеликий розкладний стілець. Тато клав на стілець якісь полотняні сумки, сідав на них, а я – татові на коліна. І вже там, в його теплі поволі, заколисаний плюскотом води, дрімав, поки не починало клювати.
Нічні рибалки – то наркота. Ми, діти, швидко засинали. Особливо у дощову погоду. Зігріті від тіл татів, під їх куртками, нас, наче курчат зносили у намет і там ми сопіли, поки не сходилися дорослі. Пару разів вдалося не спати. Не впевнений, що тато від того тішився. Тоді не було дощу і я сидів поруч з ним, доводячи його до сказу тисячами запитань. Емоції тата могли розпізнати лише близькі. Бо він весь час посміхався. Одного разу розповів, що зірки, які ми бачимо на небі, такими були тисячі і мільйони років тому. Це мене так вразило, що я аж закашлявся і зірвався на ноги. Тієї ночі він пояснив мені, що таке світловий рік.
Під час нічної рибалки найважче встежити за поплавками. Їх старалися так закидати аби бачити на тлі місячної доріжки. О! Ідеальна нічна тиша заворожувала. Спокійне плесо ставка, шурхіт листя з дерев, яке щось не поділило з вітром і плюскіт поплавків татових друзів. Якщо нас, дітей, було бодай троє, то ми могли побігати. Але серед ночі простір обмежувався кількома метрами біля вогню, коло наметів та біля батьків. Йти у морок боялися. Якщо кортіло по маленькому, то кожен просив свого тата відвести його в ліс.
Тато, не випускаючи з погляду поплавків, розповідав про космос. Що там не має повітря і земного тяжіння, що Місяць у космосі виглядає більшим. Його розмірена манера оповідати дуже гарно присипала. Не виключено, що він то робив навмисне. Бо без мене на руках лапати рибу точно було легше.
Нас побудили серед ночі. Стрийко і дядя Яша біля вогню чистили здоровенних коропів, щупаків і ще якусь рибу. Може окунь? Нутрощі риби тато просив скидати у миску. Потім зачищав від кишок та жовчних міхурів, солив, перчив, додавав часнику і смажив. Хто хотів – накладав собі цієї смакоти на хліб.
Але основною стравою вважалася королівська золотиста пахуча юшка з величезними краплями жиру. Її можна назвати ухою. Але пасує і юшка. Варили у найбільшому відрі. Найперше, закидали картоплю, моркву, цибулю і невелику курку. Коли покипіло, що курка майже готова, докидали велику кількість немислимо здоровенних шматків риби. Так багато, що юшка чи уха більше нагадувала тушковану рибу у смачній пОливці.
Найперше, з мисками до кухара-вікінга-стрийка підходили діти. Він вишукував нам шматки з середини риби, де найбільші боки, бо там найменше кісток. До миски влізало три шматки, все це поливав юшкою і я, старанно тримаючи двома руками, поволі підходив до тата, який робив мені, як він казав, сІдало. Брав миску від мене, допомагав всістися, подав хліб і нагадував не поспішати, бо кістки.
То були моменти справді варті королів! Здоровенні кістки вивалювалися з риби самі. Малі вдавалося повибирати. Густа золотиста юшка пахла кропом та часником. Процес їдження виглядав так: спочатку, ложкою набираєш шматок риби, уважно озираєш на предмет наявності кісток і аж тоді зачерпаєш юшки, відкушуєш шматок хліба, відправляєш ложку в рот і апетитно жуєш з зажмуреними від задоволення очима.
Тато, пересвідчившись, що у мене все є, підходив до столу дорослих. Столом я називаю кілька скатертин чи обрусів, на яких у центрі стояло відро з юшкою, а навколо гори хліба, помідори, огірки, зубці чищеного часнику, порізана на четверо цибуля, сало. Хтось приносив з води авоську з пляшками. За дзенькотом ніби багацько, але ніколи не бачив, щоби дорослі напивалися.
За те, коли вони задоволено перекусили, згадували, що мають чим похвалитися перед жінками, то забирали порожнє відро, їстивне зсували до центру, самі лягали довкола і, незважаючи на нас, що було афігенно кльово, починали травити анекдоти.
Під нічним небом, під запах юшки і тих величезних шматків риби, досвіток будив регіт здорових чоловіків і кількох хлоп’ячих фальцетів. Коли хтось з оповідачів притишував голос ми від образи кричали, а так не можна, але дорослі лише вибухали сміхом.
Все акуратно збирали до сумок та наплічників і вирушали аби встигнути на перший автобус з найближчого села. Дорогою хтось завжди оповідав щось смішне. В автобусі нас охоплювала дрімота. Вдома мама оглядала вже почищених коропів, карасів, щупаків, товстолобів, вирішуючи, що буде смажити, що на котлети, а що квасити. (На Опіллі мариновану рибу називають квашеною.)
Коли тато виносив мене з ванної вже оновленого і відмитого, зі скуйовдженим мокрим волоссям, то я все допитувався, поки він дотирав на мені залишки води:
- Татусю, а коли знову поїдемо на рибалку?
- Побачимо, як ти будеш поводитися, - хитро посміхався тато, - на оцінки подивимося…
