Цікаво, чи колись на Галичині винайдуть життя для дорослих. Таке справжнє, з емоціями, власним простором і персональними потребами.
Що б у кінотеатрах з'явились фільми для аудиторії 40+, кафе та піцерії розбавились літніми людьми не з онуками, які просто відбувають номер з чашечкою чаю і доїданням краєчків піци.
Щоб у нас зник оцей вічний синдром відкладених на горище нових сервізів, припилючених надій.
Щоб дорослі люди мали нормальну соціальну інфраструктуру, точки дотику і точки прикладення зусиль на рівні дорослий-дорослий.
Бо пересічний мешканець Галичини віком 50+ - це доношувач одягу за дітьми, додзвонювач старих мобільних телефонів і доїдач їжі за онуками.
Дідо Доїсть ТМ (кльовий бренд, до речі))
Галичина – це величезна колиска, ясельки і дитячий майданчик. На Галичині весело тільки дітям та підліткам, під них заточені меню в кафешках, фільми в кінотеатрах і решту масових розваг. Окрім конкурсу вишиванок і стрілецької пісні на День Незалежності.
Палітра заходів для дорослих дуже вузька – дні народження дітей та онуків, де вони однаково грають другорядну роль посеред дітлашні і друзів іменинників, весілля ближчих родичів, куди йдуть, бо вони у нас були і тре віддати, похоронів і поминок. Останні є чимось на кшталт зустрічей друзів, побачити своїх, обмінятись новинами, розпитати про дітей, тільки всі сидять, а один лежить.
Мені складно уявити, які емоції здатна переживати галицька бабця (і чи здатна взагалі?), коли вона щоранку прокидається і йде давати качкам їсти, а на цвинтарі вже стоїть фігура з її фотографією, іменем і датою народження і порожнім місцем після риски, бо замовляли вже на діда, то щоб дешевше було, і так потім тре. І це може тривати роками. Як це – приходити і дивитись на свою могилу? Це як глибокі дзенські практики, котрі сприяють філософському погляду на речі.
Дуже хочеться щоб дорослі знайшли нарешті час на себе і навчились думати про свої потреби.
Бо це єдиний спосіб зробити своїх дітей щасливими, як би парадоксально це не звучало.
