Єдиний варіант вижити - прокладання нової дороги. Придумую те, чого раніше не знала. Не можливо не писати, не зробити, не сказати.. Дієш і у процесі шукаєш сенси.
Жити з місяця у місяць без жодної гарантії: заробляти - витрачати, худнути - поправлятись, виснажуватись і мати дні відпочинку. Ось вона ціна роботи на себе, ціна свободи. Страх - політ, протиріччя – інсайти, іти на дно і вкотре дивом виринати з надією побачити омріяний берег. А може мрії - то ілюзії? І варто сповільнитись, щоб стати швидшою? Знань так багато, що вже й не знаєш - йти до цілі чи переосмислювати свої бажання? Прагнути свободи чи бути вільною від прагнень? Робити і говорити, що хочеш чи бачити свободу в обмеженнях? Бути собою чи створювати себе нову? Ооо.. тягар вибору і невагомість мудрості. Лягти б на дно та вода виносить лише тих, хто здався. Ті ж, хто виринають, таки допливають до берега.
