Пишу до вас знову, коли ми входимо в різдвяно-новорічну святкову пору. Проте це не буде традиційне новорічне вітання. По-перше, як каже Фейсбук, тут «багато букофф», що по-нашому означає «лонґ-рід». Лежить собі чоловік у лікарні, і тільки йому в голові, що відбирати у вас час… А по-друге, я планую в загальних рисах описати наш рік, що минає, а ми прожили його не лише святково.
Проте спершу все-таки про свято душі. Ми прожили з вами воістину вдалий рік, що й підсумував успішний бенкет УКУ в Києві. У своєму щорічному звіті отець-ректор Богдан Прах перелічив наші здобутки, і я, не повторюючи їх, лише стверджу: від них часто перехоплювало дух. За ними стоїть як жертовність і талант керівної команди, так і жертовність і творчі злети всієї спільноти УКУ. Ці здобутки увібрали в себе піт вашого чола, бо тільки з нього згодом викристалізовується наш успіх.
За всі недіспані ночі й буремно прожиті дні, за те, що «ні жар, ні холод не спинив вас», за щедре світло ваших душ і радісний блиск ваших очей – за все це я сердечно і щиро дякую вам. Хай Господь винагородить вас за вашу працю і за зроблене вами добро!
Університет щедро ділиться своїм досвідом з Україною й отримує за це вдячне визнання. Цей досвід впливає на стан освітньо-громадського середовища вже хоча б тому, що ігнорувати його далі не можуть навіть наші недоброзичливці. Бо він успішний, а тому привабливий. Лише уявіть собі на хвилину, як збідніла б Україна, якби в одну мить вийняти з її життя усе, що пов’язано з УКУ.
Недарма Великий канцлер УКУ Блаженніший Святослав, виступаючи недавно на київському бенкеті УКУ, відзначив «окрему місію УКУ, який не є вузькоконфесійним університетом, а є майданчиком зустрічі, спільної праці, наукової чесності, а також майданчиком нової євангелізації і проповіді Євангелія в сучасних історичних обставинах».
Тому я запрошую вас усіх щиро подякувати Господу за те, що ми причетні до цього дивного феномену, який з благословення Патріарха Йосифа має назву «Український католицький університет».
Проте ви розумієте, що це – лише половина правди. Бо не лише Університет впливає на суспільство, а й суспільство – на нього. І цей вплив далеко не завжди бажаний.
Дошкуляє нам дух суспільного патерналізму, який непомітно проникає крізь наші мембрани. Він нашіптує нам, що «всі нам щось винні», що «нам, білим і пухнастим, чогось не додають». Пригадуєте, як подібну мову чула біблійна Єва, і що з цього вийшло? Від вірусів цієї хвороби, на жаль, не захищають ні проректорський чи деканський статус, ні професорська мантія, ні студентський квиток. Вони приходять звідти, де гроші «зобов’язана давати держава», і з того досвіду життя, коли «ти матимеш лиш те, що тобі вдасться вирвати в долі».
Щиро скажу: так було завжди, бо мембрани наші ніколи не були непроникними. Проте якщо раніше ті чужорідні для УКУ настрої були лише думками, що їх незручно було висловлювати, то сьогодні це можуть бути вже вимогливі голоси, які наполягають. Університет не встигає залучити всіх до свого етосу, отож не дивно, що вже не поодинокими є ті, що хотіли б змінити тепер уже сам етос.
Це для нас усіх важливий дзвіночок. І заклик усвідомити це як проблему.
По-перше, всі, що прагнуть змінити етос УКУ, мають запитати себе: «Чи ж я не знав, до якого Університету вступаю чи йду працювати? Чи ж я не бачив у його назві отого промовистого слова ‘католицький’, за яким і стоїть увесь ціннісний каркас? А якщо вже я став членом цієї спільноти, то чи чесний я перед собою і всіма, коли тепер вимагаю, щоб Університет жив за тими правилами, до яких я звик раніше?».
По-друге, усі, хто розуміє, що етос УКУ – це дар і цінність, мають моральний обов’язок їх берегти. Це потребує активної дії: власного прикладу, вчасно сказаного слова, заміни споживацького ставлення до того, що маємо, на почуття місійності щодо того, що потребує нашого захисту. Кожен викладач і кожен студент старших курсів має спитати в себе, чи зумів він (чи вона) передати наступним «поколінням» нашої спільноти ті цінності, які привабили їх до УКУ.
По-третє, ми всі маємо усвідомити, що ліком від вірусних інфекцій суспільства є саме те, у що вони цілять: наші цінності. Саме скріплення цінностей дає імунітет. Ні, це не набридливі забаганки керівництва, які відволікають від основної роботи, а те, що цю нашу здатність до роботи, навпаки, примножує. Озирніться на прожитий рік і на його здобутки. Так, вони стали можливими тому, що були гроші їх профінансувати. Але ж гроші з’явилися лише тому, що жертводавці повірили, що наші цінності не дозволять нам їх розтринькати чи привласнити.
Я не раз уже згадував той повчальний для мене момент, коли тоді ще отець Борис сказав мені на ректораті: «Мирославе, не переживай за фінансування. Було би Боже благословення – а гроші будуть!». Проте Боже благословення – це відгук Неба на ті цінності, за якими живемо. Саме з них починається цикл нашого розквіту.
З розумінням цієї найбільшої життєвої мудрості ми й маємо увійти в Новий 2019 рік – я нам усім цього бажаю. Свого часу мене дещо здивували слова Патріарха Йосифа з його «Завіщання»: «Рятуйте Український Католицький Університет, бо це кузня, в якій мають вишколюватися і виховуватися нові покоління священиків і мирських апостолів, борців за вільні від насилля правду і науку!». «Чому саме ‘рятуйте’, – думав собі я, – а не ‘розвивайте’ чи ‘утверджуйте’?» Сьогодні я його добре розумію, а тому якщо й замінювати тут це слово, то лише на «бережіть»…
