1 463212 322858041095198 1189124190 oКожного року при будь-якій річниці Майдану - чи то розстріли, чи бої - завжди перед очима одна картина. Львів, я прийшла в магазин техніки купити новий чайник. У нас на своєрідному офісі так недоречно він зламався.

На великому екрані у магазині показують трансляцію з Майдану. Якраз той момент, де Кличко отримав від вогнегасника. Напевно саме тоді почався і для мене Майдан, той справжній, якого я чекала. А потім, потім багато чого було, що ніколи не забудеться - як і те, що можна говорити, і про що варто змовчати. Як ми з дівчатами усердно готували аптечки, як відчайдушно хотіли потрапити у Київ. Як очікували нападу на львівський Майдан - коли я посеред ночі біжу одна по вулицях Львова в центр, бо там ж можуть людей бити. В тому числі і тих, хто мені ненависний. Як все, що було відійшло на останінй план, бо зараз (тоді) твориться щось важливіше за будь-що. Не заперечуватиму, що разом з тими піднесеними почуттями був здоровий скептицизм. Але не він взяв верх над моїми тодішніми рішеннями. І це, мабуть, мій перший скупий допис-ностальгія про ті події. Такий сумбурний, недовершений, бо такі мої думки. Потім війна, у якій, на щастя, всі мої близькі залишились живими, і, на жаль, загинули знайомі. Я вперше жаліла, що з кимось у свій час не так добре познайомилась, не наговорилась, не пізнала людину. 
І все ж, повертаючись до Майдану, попри усі важливі погані нюанси, це була прекрасна частина мого життя. І я задавала собі питання - чому я так, ем..трепетно (?) ставлюсь до цих подій? І іншої відповіді, окрім як знаходження віри в людей, в їхню силу, не було. Наївно? А не нехай, сьогодні можна, в пам'ять тої мене, кількарічної давності.