Не знаю, чи існує реінкарнація, але іноді мені видається, що десь там давно, у якомусь - якомусь житті я таки була італійкою. Зрештою, любити Італію просто - краса навколо невимовна. Як не старі церкви і мури, то природні нереальні краєвиди.
Отак, їдеш назустріч абсолютно блакитному небу, обабіч тягнуться залиті призахідним сонцем гори, а тоді - бааац! Впираєшся в лазурову гладь озера, котре за якусь годину стає рожевим від засинаючого сонця. Рожеве небо, рожева вода, котру ґонорово і без поспіху прасують лебеді і дикі гуси, нахабні чайки з криком проносяться над самою головою, аж чуєш вітер на волоссі. Під ногами з вереском носяться дітлахи, котрим тут все дозволено, їх мамусі більше переймаються балачкою, аніж крикливим потомством. На лавочках обіймаються закохані пари усіх поколінь - від пірсінгованих і татуйованих підлітків до зворушливих, підсушених роками і досвідом старичків.
Сірміона (італійці мене виправляють - СірміонЕ) - нереальна, бездоганно- ідеальна суміш мурів, вузеньких вуличок, старих церквиць, тьмавих ліхтарів, пошарпаної підошвами туристів бруківки, кипарисів, мірту і безкрайнього озера, котре зовсім змахує на море. Вода у темряві стає бездонно- чорною, тільки хвилі женуть рельєф. Груди повняться відчуттям абсолютної свободи, хочеться видобути крила з-під плащика і летіти, доки стане сил! Але фісташкове морозиво навіть у січні тане абсолютно реально, злизую краплини з пальців, зовсім, як у дитинстві. Смачно!
А війна наздоганяє і тут. Дорогою у казкову Сірміону заїхали в Осаріум - моторошний склеп, де зберігаються кості полеглих у боях солдат Гаррібалді... Прострелені і пробиті черепи на полицях... Моторошно. Читаю текст на стіні - молоді хлопці... Війна - завжди війна. І гинуть на війнах молоді.
Крута суміш життя і смерті, вічні докори сумління за миті безтурботності і маленька мушля в кишенці, як нагадування - життя прекрасне...
