Є у нас така хвороба: коротка пам‘ять – довгі сльози.
Плакати-ридати, що, мовляв, триста (вже більше!) років була Україна в ярмі, згадувати Хмельницького з Переяславською Радою, шкодувати за Січчю, яку знищила Катерина, вивчати що і як було і «чий Гоголь» – то все нормально.
Але, як казала Олена Теліга, то все «балачки для патріотичних салонів". А от вимагати «бабла-тарифів-пенсій-і т.п», драти горло за популістів, клоунів і брехунів, коли ще не висохла кров на Східних могилах – і завтра може бути нова (адже йде війна, яка почалася не зараз, а ті ж самі 300 років тому!) , волати про зубожіння, коли під Новий рік візочки ломились, а нині – смітники переповнені упаковками від жрачки – це вже не балачки, а дії, через які знову можна опинитися у совку.
Жалієш бабцю – купи їй молока і хлібця з маслом. Хочеш аби посадили «корупціонера» - почитай за що і через який час найкращі юристи нарешті змогли притиснути Аль Капоне (!). Хочеш відпочити «на мальдівах» - працюй, не заздри і зроби щось для себе і своєї родини. Хочеш завтра закінчити війну – йди до хлопців, вони скажуть ЯК. Не можеш – не скаржся. Вір тільки фактам, а не обіцянкам.
П‘ять років – не триста. Чому ж комфортніше говорити про «триста» - і забувати про ці п‘ять – такий мізерно короткий час, за який жодна (!) країна у світі не пройшла б ТАКИЙ шлях, як ми!
