47503513 899322487125538 8194817361912528896 nРятувати життя – це покликання, яке скидається на прокляття, тому що лікар не має права опустити руки, б’ючись за життя із хворобами та смертю. Ніколи, доки живе.

Навпроти мене сидів Женя Дубовик з медроти нашої 14-ї бригади, пив каву та розповідав щось про сім’ю та спільних знайомих. Розповідав і посміхався.

Женя служить. Він приїхав до Львова на один день і відразу подзвонив мені. Вже більше як годину ми спілкувались, сидячи у кафе Fisher, яке відкрив ще один мій побратим – Сірий. Він зміг відкрити це маленьке кафе, тому, що в нього залишилась рука. А залишилась вона тому, що у 2015-му році йому фахово надали першу допомогу медики нашого батальйону, потім бригадні медики, серед яких якраз і був Женя, а потім медики у різних шпиталях. І працювати повноцінно його рука почала завдяки реабілітологам…

Скільки ж вони наших врятували, оперуючи прямо у машинах та бліндажах? А скільки по всьому фронту за всі п’ять років?
Кілька днів тому бачив санінструктора Степана, який надавав першу допомогу нашому побратиму, якому снайперська куля увійшла в живіт і вийшла через ногу. Він усе зробив правильно, і поранений доїхав до медроти, де йому надали допомогу і відправили далі у польовий шпиталь. Цей хлопець вижив.

Тисячі врятованих…Ні, навіть десятки тисяч, бо рятували ж не тільки військових, але і цивільних.
Пам’ятаю, як під Маріуполем водій військової швидкої – «таблетки» та медик все тої ж бригадної медроти врятували тракториста, який наїхав на міну. Тракторист був напідпитку і поїхав на мінне поле. Хлопці мусіли їхати до нього по слідах трактора, і потім повертатись, їдучи заднім ходом, намагаючись потрапити у ті ж сліди.

Військові медики спали по кілька годин, оперували, відбивали атаки. Пригадався один випадок, про який розповідали бійці четвертого добровольчого батальйону. На саме Різдво, 7 січня 2015 року, в Кримському російська ДРГ що складалась з еліти - морських піхотинців з Владивостока зайшли в тил наших позицій і відкрили вогонь. Першим прийняв бій начмед батальйону Олександр Бурій разом з водієм-санітаром Володею Добровольським. Після того ходили жатри, що медпункт добровольців крутіше за російських професіоналів.

Олександр Бурій пішов на фронт добровольцем у 2014, відвоював та повернувся додому живим. Зараз працює у Комунальній третій стоматологічній поліклініці разом зі своїм другом та побратимом Юрієм Казмірчуком.

На днях я заходив до них потиснути руку, запитати як справи. Виявляється, в поліклініці відключили опалення. Хлопці кажуть, через конфлікт з міською владою, яка намагається ліквідувати поліклініку. Лікарі не здаються. Як колись на фронті, лікують пацієнтів у холодних кабінетах, надаючи безкоштовні послуги учасникам АТО та пенсіонерам.

Колись у 2014-му колектив Комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки власним коштом відновив роботу Попаснянської вузлової лікарні, майже на самій передовій. На базі цієї лікарні і досі працює Перший Добровольчий Медичний Шпиталь імені Пирогова, який надає допомогу пораненим.

Виходить, там, на передовій, львівські лікарі створили лікарню, а тут, у Львові, можуть втратили ту, в якій працюють.
Чому я все це написав? Тому, що дивився, як Женя п’є каву, і не знав як йому подякувати. І як подякувати іншим медикам, завдяки яким у живих залишилося стільки поранених. За даними на початок 2018 року, на цій війні загинуло 104 медичних працівника. За останній рік загинули ще… Я не знаю скільки. Їм я уже не зможу подякувати. Їм вічна слава. Але перед тими, хто живий, ми у неоплатному боргу. Дякую вам всім!

загрузка...