Це така, де ті, хто нагорі, хочуть залишити свій добрий слід в її історії, а не максимальний кеш на офшорних рахунках. Мрію про таких, які будуватимуть її так, як дім для своїх власних дітей - щасливо. І діти їх не залишатимуть цю країну, бо вона - найкраща.
Мрію про амбітних людей, які хочуть себе реалізувати у будь-якій сфері: фінансах, бізнесі, науці, медицині, тощо - так, щоб світ від того, як вони це робитимуть, ставав кращим, світлішим, безпечнішим, заможнішим для всіх, а не лише для тих, хто може якнайбільше віджерти по скупості. Щоб більше щастя вони отримували від слова "дати", аніж "взяти".
Мрію про країну, де буде власна культура, не вироджена у епатажі, що демонструє свою інакшість, а в реалізації простого вічного її завдання - катарсису, очищення, світлих сліз радості від кожного дотику до кіно, вистави, картини, музики, книги.
Зрештою, найголовніше - мрію про те, щоб люди, яким не потрібні вілли, замки і захмарні статки, мали свій затишний дім, люблячу родину. Щоб вони не думали про те, де взяти гроші на найнеобхідніше. Щоб вони просто мали можливість їх чесно і гордо заробити. Бо насправді більшість людей хочуть не багато: мати навколо себе добрих, чесних сусідів. Справедливі правила до життя. Закон, що працює. Їм не потрібні захмарні висоти, вони прагнуть впевненості в хорошому майбутньому для своїх дітей, хочуть мати можливість подорожувати світом, пити смачний чай на ганку власного будинку затишними ранками та вечорами, зустрічатися з друзями за бокалом доброго вина і знати, що так буде сьогодні, завтра, завжди. І хочуть вірити, що держава побудована так, що здатна таке їх право захистити.
Хто би міг подумати, що в ХХІ столітті це й надалі залишається утопією для України...
