Сьогодні я хочу поговорити про те, про що категорично не можна говорити. Про те, що насправді відчуває мати, коли дізнається, що її дитина не така, як усі і ніколи не буде. Перше класичне питання "За що?". Я перебрала всі свої погані вчинки починаючи з дитсадка у пошуках саме того "гріха", за який мене покарали. Я мучилась провиною, вважаючи, що це я причина усього.
А потім прийшла несамовита лють, яка змела б усе на своєму шляху, якби я дозволила їй вийти у світ. "Я хороша людина, я ж нікому не робила зла, допомагала потребуючим, ходила до цервки, то тоді ЗА ЩО?". Тепер "за що?" звучало по-іншому. Саме тоді не стало моєї віри. У справедливість, у вищі сили, майже у все. Отруйний цинізм поплив по моїх венах і я подумки насміхалась з оптимістів і віруючих. "Всеодно немає ніякої справедливості, добро жодним чином не винагороджується, подивись сама, - лютував розум. - Як ти могла вірити у цю дурню?". Я припинила спілкуватись з людьми, навіть сказати "добрий день" до сусідів стало тортурою. Всі навколо здавались мені сліпучо щасливими і повноцінними на фоні моєї жалюгідності.
А потім все стихло. Прийшла апатія і мені стало байдуже "за що, чому і навіщо". "Відповідей нема, сенсу нема", - сказала я собі.
І тут останнім пунктом мало б бути якесь осяяння, прорив, зміна мислення, ну, словом, якесь таке "ВАУ". Розчарую. Жодне осяяня не гепнуло мені по голові, просто прийшов певний спокій і я просто вперто день-у-день роблю свою справу. Просто не здаюся і все. Просто змушую себе вірити у краще.
На жаль, велика і дуже цінна частина мене (там де була віра, оптимізм, невичерпна енергія і ентузіазм..) ну словом тієї частини більше немає.
Але є людина, яка міцно стоїть на землі і йде далі. Є людина, яка обережно вірить, є людина, яка відчайдушно хоче вірити.
