30755 101191380044033 985635147 nКиїв - це, на жаль, одне з тих міст України, де, якщо не треба говорити рідною, то автоматично переходять на ворожу мову. Але сьогодні я маю чим поділитися!

На занятті тренер (а вони постійно міняються) трохи винувато, але весело почав із слів:

- Друзі, так вийшло, що сьогодні презентація російською. Тому, щоб у нас не виникало труднощів, я з вашого дозволу говоритиму російською.

Всі мовчать, бо ми - студенти, а тренер - поважний; він щось продовжує говорити про "комфорт" і "зручність", а я злюся на себе, бо знаю, що казати, але не можу заставити. Адже це вже така звична ситуація в аудиторії! В останній момент моя совість виштовхує акуратне:

- А Вам дуже складно все ж українською? - єдиний коментар на його тепер нериторичне питання.

Від неочікування він трошки закляк, оглянув ідеально тихих студентів і вдарив нижче пояса:
- Давайте проголосуємо! - переможно посміхнувся він і запитав: - Хто за українську?

Я з болем на душі, але твердо підняла руку. Обернулась. А там! Боязко й невпевнено почали рости грибочки рук: одна, друга, третя...сьома.. Так і за половину перевалило. І тренер до кінця говорив українською. І не було ніяких проблем.

Але ці Грибочки Рук дорожчі від тих, що в лісі. З цих грибочків рук можна зварити куди вагоміший суп нації, з цих грибочків рук можна засушити куди надійнішу історію країни, з цих грибочків рук можна закрутити найціннішу єдність держави.
Ці грибочки Душ ще такі незрілі, але вони є, ростуть і вселяють надію. Я ними так запишалась!

Що скажете, дорогенькі українці?

загрузка...