Сила впливу серіалів на мозок трохи лякає навіть мене, працівника медіа-сфери. Ну бо ж страшнувато жити в країні, яку так хитає із крайності в крайність. Назло мамі відморозим собі вуха. Але зараз не про те.
Ми ще дуже юна нація і дорослішання ще попереду. А тим часом за театральною завісою невидимі оку глядача дядьки продовжать свою боротьбу за більший клапоть ковдри. Гратимуть у "Монополію", ділитимуть пузаті трилітрові банки набиті грішми, намагатимуться розставити якнайбільше своїх пішаків на шаховій дошці. Словом, займатимуться всім, чим годиться займатись солідним людям, поки ви там гризетесь між собою. Це їх війна. Не наша.
Наша війна іде десь дуже далеко - там, куди не доїжджають потяги і не всяка пошта доходить. Наша війна продовжується у маленьких кав’ярнях та магазинах за право на обслуговування державною мовою. Наша війна - це боротьба за свіже ранкове повітря із вікна, звідки видно ліс, а не сміттєзвалище, запах якого "ріже очі". Наша війна - за право насолоджуватись і жити поміж своєї архітектури і історії, а не горіти від іспанського сорому, коли французькі співачки приїжджають до Львова, щоб знімати собі кліпи у декораціях побомбленого післявоєнного Парижу. В цій війні ми і далі самі. І як завжди можемо розраховути лише на себе.
