1012070 593469987401065 517021696 nПро що я мовчу вже довгі роки. Але це те, що мене з'їдає заживо. І я хочу допомогти сама собі. Жити далі. Жити, як звичайна людина. Ніби тоді нічого не сталось. Ніби це було в страшному сні. Ніби зараз ніщо мене не пробуджує вночі.

4 години жаху.
4 години болю.
4 години благань.
4 години, котрі здавались мені вічністю. 
В кінці - просто бажання померти.
І потім роки спогадів, снів, здригань уві сні. Досі це є. 
Але зараз я живу. Я тішусь життю. Я тішусь дітьми. Я це пережила. І я пишаюсь собою. Напевно. Час від часу.

Про що я? А от про що. 
Це, як я аналізувала потім, було сплановано. Бридко спланований злочин. В 16 років дівчата вірять. Вірять всім, хто гарно говорить,хто добре виглядає, хто вписується в їх поняття "він саме той". Вони, в свої 16, справді легка здобич. І я стала цією здобиччю. В найгіршому сенсі, який лише можна уявити. Мене зґвалтували в мої 16 років. Це було понад 20 років тому. Але бридкі спогади ще не стерлись. Огидні сни досі мені сняться. Я прокидаюсь в сльозах, в холодному поту, з бажанням стерти це з пам'яті хоч колись. І з ненавистю до них. Моя ненависть досі дуже сильна. Вона намагається мене переконати, що вбивство можна виправдати. Я б виправдала. Якби я була суддею... Але тоді я була ніхто.

Фотографічні моменти спогадів якогось темного коридору занедбаної квартири. Дивний смак якогось гіркого напою, котрий мене примушували пити. І весь цей жах.
Їх було двоє. І вони не мали ні серця, ні душі. Вони не були людьми. Це кати. Безжальні кати. Я просила, благала, кричала, плакала. Я не могла повірити, що це відбувається насправді. Я не уявляла , що може бути так боляче. Але це відбувалось насправді. Зі мною. І я не могла нічого зробити, щоб це припинити. Або хоча би призупинити. Мені не давали навіть води. Довгі години. Найдовші в мому житті. Години ганьби, жаху, бруду, приниження... Це неможливо передати словами. І я справді не могла ні втекти, ні сховатись, ні захиститись.

Після цілої вічності їх тортур я, наче робот, одягнулась і просто вийшла з камери катувань. Не пам'ятаю всіх деталей. Я не пам'ятаю, як я доїхала додому. Сльози тоді закінчились. Я неначе зависла в часі. Коли нарешті нема болю, спраги, приниження, знущань . Нарешті того всього нема. Лише бруд і сором. І відчуття власної провини. 
Вдома я раз за разом терла шкіру тіла жорсткою мочалкою з милом, намагаючись змити з себе бруд, жорстокість, біль, жах і спогади. Я поверталась під воду знову і знову. Марно. Я не змила це з себе ще досі. І зараз (так, навіть через 20 років) я почуваюсь брудною. 
Так, я не мала заходити "на хвилинку, бо треба дещо забрати. А потім підем гуляти до Оперного". Так, я не мала отак попастись в пастку. Так, в тому є моя провина. Необережність. Наївність. Підліткова довірливість. Я розплатилась за це. Я мовчала про це. Бо мені було дико соромно. Я звинувачувала себе. І я досі не пробачила собі цього.

Я розповіла про це своїй доньці. Їй майже 13. Якщо це хоч на 0.00001% вбереже її від згвалтування - я буду почуватись щасливішою. Якщо хтось з дітей хоч би на хвилину замислиться після прочитання - я буду щасливішою. Якщо мій жахливий досвід допоможе вберегти хоча би 1 людину з мільярду - я буду почуватись щасливішою. Це найбільший жах мого життя. Це огидно, брудно, дико, безжально. Відчуття повної безпорадності і беззахисності. І самотності. Так. Я не сказала про це нікому. А треба було би. Треба було. Тоді був би шанс знайти і покарати. Але. Я мріяла, щоб ніхто ніколи не дізнався. Я була впевнена, що всі з огидою припинять спілкуватись зі мною, якщо дізнаються.
Я не хочу це публікувати. Через те, що я знов і знов матиму ті жахливі сни. Через те, що хтось вирішить тепер не спілкуватись зі мною. Через те, що мене знов переконають, що сама була винна. Ок. Я знаю. Але я це роблю. Щоб застерегти. Щоб вберегти. Щоб підтримати. І щоб сказати "не мовчіть!" Говорити про це неймовірно важко. Але це справді потрібно. Своїм мовчанням я, можливо, прирекла ще когось на муки і біль. А могла би добитись покарання нелюдів.
Так, мене зґвалтували. І я зараз пишу про це. Для своєї доньки. Для своїх всіх дітей. Будьте обережні, діти! І не мовчіть! І не робіть нікому боляче! "Ні" - означає "стоп". Без варіантів. І без компромісів. Зупиніться. Не робіть боляче. Не робіть жаху. Не продовжуйте. Стоп. Спробуйте будь-якими засобами зупинити те, що вам не подобається.

Я не впевнена, що всі мої близькі і друзі готові це все почути, зрозуміти і прийняти. Для когось це може бути за межею. Я не буду оскаржувати чи сперечатись. Погоджуватись з моєю реальністю чи ні - справа кожного. Але це є. І це може статись (не дай бог нікому!) з кожним. Я припускаю, що для когось це може бути "занадто". Так. Мені теж це занадто. І я теж хочу бути за межею статистики. Але що поробиш. Я в списку тих, кому не пощастило.

Можете видалятись і банити мене, якщо хочете. Без пояснень. Можете мене засуджувати чи звинувачувати. Ви мене цим не здивуєте - я сама себе картала всі ці роки. І якщо комусь відтепер буде некомфортно спілкуватись зі мною - я не засуджую.

#янебоюсьсказати
Хоча, якщо чесно, я і досі боюсь про це говорити. Я боюсь це згадувати. Мені неймовірно важко про це говорити

Але я це роблю. Я це визнала насамперед для себе: так, це сталось зі мною. І я не була винна в цьому. Я не хотіла цього. Крапка. Починається новий етап життя, де я маю це вкласти собі в голову. Що це не моя провина. І колись я справді відчую себе вільною від цих спогадів і самозвинувачень.

Не треба мене жаліти чи звинувачувати. Просто застережіть інших довірливих в їх 16 років.

загрузка...