Збираючи матеріали для інформаційно -аргументаційного забезпечення майбутньої Поморянської об’єднаної громади, натрапив у Львівському обласному державному архіві на дуже цікаві документ. Це протокол спільного засідання поморянської компартійної та виконавчої влади від 18 травня 1945 року.
В ньому йдеться про забезпечення успішного переходу через Поморянський район, очевидно в Росію, череди корів відібраних у переможених німецьких селян. Спецоперацією під умовною назвою «Трофейний скот» займалася партійна і радянська влада на найвищому і державному рівні. Принаймні у Поморянах керувалися прямими вказівками із Львівського обкому партії і облвиконкому. Можливо, що нещасними коровами опікувався і «лічно» товариш Сталін. Бо він завжди всім опікувався. В Поморянському районі були мобілізовані всі партійні, виконавчі, каральні і, навіть, пропагандистські органи. Для випасу худоби було призначено більше 200 гектарів пасовиськ і 20 га сінокосів.
Зафрахтували понад 60 селянських фір для підвезення трави і було змобілізовано майже 200 майбутніх колгоспників ( колгоспу тоді ще не було). В цьому числі фірмани, косарі і бригади доярок, які мали «по ходу» доїти корів і молоко обов’язково здавати на поморянський маслозавод, який перейшов на трьох змінну роботу. В кожному селі, де марширували корови, виставляли наглядачів, щоб корови не нищили посіви і , очевидно, щоб не були вкрадені. Було призначено від 15 до 30-ти довірених «активістів» на село. Тобто всього по маршруту на території Поморянського району ще майже 200 людей. Якщо врахувати ще і немісцевих погоничів, то разом було задіяно більше пів-тисячі осіб, цілий полк. А щоб погоничі корів, професійні військові пастухи запам’ятали собі Поморяни, для них влаштували культурно-побутове обслуговування, яке включало роздавання газет( в Поморянах вже видавалася районна газета «Ленінська перемога») і ремонт взуття.
Зрозуміло, дорога далека і все пішки і пішки. Хоч напевне варто було доблесним погоничам перед тим повідбирати в німецьких селах разом з коровами і ровери або хоч гуляйноги (самокати). Комплексний сервіс для скотогонів в Поморянах передбачав також «Баню» і медичне обслуговування. Тобто все для душі і тіла! З латанням взуття поморянці напевне справилися найкраще, недаремно їх ще до сьогодні прозивають в навколишніх селах «шевцями». Поморянське керівництво, до речі все чуже, жодного не тільки поморянського але і галицького прізвища, особливу увагу приділило ветеринарному обслуговуванню. Проте можна собі уявити скільки нещасних тварин «лягло кістьми» впродовж цієї абсурдної акції. Адже їхні копита мали здолати шлях не менше двох тисяч кілометрів.
Шкода що нема статистики скільки корів згинуло а скільки погоничі поміняли по дорозі на горілку. Бо райкоми компартії ймовірно їх горілкою не забезпечували. З дитинства пам’ятаю, що мій сусід Іван Бодак, поморянський коваль що мав репутацію комуніста тримав, як казали, німецьку корову. Корова дуже погано доїлася і мала препаскудну конфліктну вдачу, але виглядала дуже імпозантно і була на голову вища від інших поморянських корів. До речі, через два місяці після коров’ячого рейду, об’єднана партійно-господарська верхівка Поморян провела ще один захід прямо дотичний до попереднього. По всіх селах району був проведений облік «породної худоби». Іншими словами, шукали по селах скільки німецьких корів знайшли собі тут нову батьківщину. Хоч в Івана Бодака, напевне через його правильні комуністичні переконання корови не відібрали.
А тепер трохи про морально-етичну складову цього варварського акту знущання над нещасною худобиною. Відомо, що «доблесна червона армія» без жодних моральних гальм відбирала в переможених німців все що можна було зрушити з місця. Швейні машини, ровери, радіоли, меблі, посуд, килими, одяг, очевидно дорогоцінності, сільгоспінвентар, автомобілі, трактори, верстати і обладнання цілих заводів і фабрик. З Німеччини на схід круглодобово йшли залізничні ешелони з цим добром. Високі військові чини грабували так, що декого з них Сталін навіть посадив в тюрму. Наприклад, легендарну фронтову співачку Лідію Русланову та її чергового чоловіка генерала Крюкова. Коли їх арештували, то з їхньої московської квартири цілий день вивозили вантажівками награбоване в Німеччині добро. Меблі, сотні пар взуття, костюмів, картин, килимів, кілометри різноманітних тканин і багато іншого. Щоправда, жодної німецької корови і навіть кози в них не було. Але в Москві після війни появилося безліч породистих котів, собак, папуг і канарок.
Звичайно, що породисті корови голодним радянським людям не були зайвими і зрештою давні предки росіян, засновники Московського царства, монголо-татари теж ганяли трофейних корів, кіз і баранів через Поморяни. Так що досвід був, так би сказати, на генетичному рівні. Але щоб придумати таке в 20-му столітті!? Невже не можна було організувати вантажні вагони, пристосовані для перевезення худоби? Адже, в принципі, вагони вони мали. Саме такими вагонами возили моїх родичів та земляків на Сибір. Якби ці, так звані «переможці», хоч би трохи переймалися тим що про них подумають люди зокрема на заході України, то на таке б не відважилися. Зрештою, пошкодували б хоч нещасних погоничів, якщо не було шкода худоби навіть чисто з економічних причин. Проте, корів в німців очевидно було дуже багато, а значний падіж в такій далекій дорозі нікого не хвилював. Важливіше було забрати худобу у «фашистів». А вагони були більш потрібні для перевезення взуття, одягу, меблів, фортепіан, які хоч мали ноги але ходити не вміли. Ще один нюанс! Корови пришкандибали на Поморянщину зразу після 18 травня 1945 року.
Це означає, що гнати їх почали з Німеччини десь з кінця зими тобто до перемоги 9 травня було ще далеко. Отже грабувати починали зразу ж після захоплення певних німецьких територій. Цікаво, що бідні корови гамали, коли їх починали гнати, адже молодої трави ще не було. З дитинства не любив російських комуністів і, виглядає, - було за що.
P. S. А сьогодні породисті корови в Німеччині є а в Росії нема. Така правда.
