Я їду.
Три пакунки, шість років позаду, сотні зрад і перемог і от, я їду додому. Точніше не зовсім додому, а трішки поруч.
Червоноград, Сокаль, Соснівка. То назви міст, які найближчі роки стануть місцем моєї роботи.
Чому так. Бо у процесі кампанії ми домовились, що вирішуватимемо місцеві проблеми, попередньо проаналізувавши причину їх виникнення і зваживши можливі варіанти їх вирішення. Якби я отримав повноваження нардепа, то для вирішення проблем ми мали б більше повноважень, але ж ніхто не казав, що без повноважень не варто намагатись. Тим більше, що частину роботи ми проробили. Тепер просто варто не зупинятись.
Щиро кажучи, у мене трішки дежавю. У лютому 14-го я теж остаточно переїхав із зрозумілого середовища (лікар-педіатр, кандидат мед. наук) у невідомість. З насидженого Львова до невідомого Києва. Продовжувати розпочате у грудні 13-го, претендуючи на те, щоб впливати на носіїв повноважень. На скільки вдалось вплинути, тут оцінку не даватиму, скажу лише, що робив, що міг.
Зараз я їду із звиклого уже середовища (активіст, експерт, речник) у невідомість, продовжувати те, що почав перед виборами, заявивши, що готовий бути частиною змін у ролі носія повноважень.
Потрібно було лише зрозуміти, чи люди готові мені делегувати ці повноваження. Знаєте, мій результат усього неповних шість сотень. Але я напевне знаю, що це мій реальний результат. Без реклами, бренду, лише ті, з ким я познайомився впродовж кампанії і хто повірив, що я щось зможу змінити. Точніше не я, а ми. Бо, всупереч «політичній доцільності» я нічого не обіцяв, а пропонував діяти разом. А раз у мене є шість сотень однодумців, що готові діяти разом, то нас у два рази більше, ніж було спартанців!)
Отож, дякую уже рідному для мене Києву і кожному, хто зробив його таким. Я не прощаюсь, я лише кажу допобачення, бо ж далі буде.
