18109560 10209589067385551 2035849968 n 1- Скажіть, а чому у вас всі маленькі дівчатка непричесаними ходять? Це мода така? Дивна мода, скажу вам. Такі гарні діти, доглянуті, одягнені, а незачесані, наче в них мами немає, а бабці байдуже.

Поважного віку чоловік, десь так трішки за сімдесят, сидить поруч зі мною в маршрутці і розмірковує вголос. Відчувається в ньому щось таке наше і не наше водночас. 
Наш. Одягнений просто: картата літня сорочка, шорти, легкі білі мокасини, наплічник темно-синій на колінах, плеєр з навушниками. У вилогах сорочки видно срібного хрестика на тонкому ланцюжкові, на комірці – значок із синьо-жовтим прапором. В руці тримає блейзера білого з Тризубом, на козирок зачеплені темні окуляри.
Не наш. Наші не взувають білих мокасин, не носять білих блейзерів, не слухають музики, значків не приколюють. Не…
Не цікавляться нічим, окрім пенсій, тарифів, цін, політики.
Дівчатка не зачесані? Дивина – не дивина. В нас вся країна розпатлана і розвихрена, наче в неї мами немає.
- Моя мама будила мене… at seven o'clock, а Марійку о шостій. Бо сестра мала довгу косу, яку мама чесала на веранді і заплітала, викладала калачиком. І стрічки вплітала атласні. Нейлонових не брала, бо від них коси січуться…
А потім навчила мене заплітати сестрі косички. Туго, щоб не розповзались за день і мала не бігала розтріпаною.
- Ви давно не були в Україні?
- Давно. Аll my life. До мами і сестри їду. О, не дивуйтесь! Мама померла давно. А я не встиг її спитати. Саме про це не встиг…Чому все життя Марійці вичесала, причепурила? А моє заплела в таку косу, що мало не задушила. Чому? 
Маршрутка хитається на розпеченому асфальті, наче корабель у хвилях. А потім виїжджає за місто і щось у ній тріщить-шкварчить. А наступна аж за дві години.
І чоловік розповідає мені свої про життєві айсберги. Насправді, про людей, які мали бути all his life вітрилами, а стали крижаними таранами.
- Я після ПТУ мав a job in «Ватра». Направили туди, тоді інакше не можна було. А потім – армія. Після неї до Політехніки вступив на заочне. Жити хотілось! Ви знаєте, як після армії хочеться жити? Це так, мовби ти голодний і спраглий до всього. Наче, в тебе в житті нічого не було – і ось раптом воно все перед тобою: бери і живи!
А мама з Марійкою в селі. І в Марійки весілля має бути, а грошей немає. А родина велика. Хто має дати гроші? Я. Мав би. Але, в мене була only зарплата. І мама з Марійкою в один голос: всі крадуть, а ти чим гірший?
А ми тоді люстри робили, торшери, бра, світильники, ліхтарі. Люди крали. І по частинах виносили за прохідну, і цілим виробом. А я як? Я того не вмів.
Тато колись вкрав у колгоспі фіру жому. Його спіймали, арештували. Тато до суду не дожив, повісився в камері. Йому соромно було. Мама казала: соромно, бо попався, бо, навіть, вкрасти по-людськи не зміг. А мені в школі було соромно, що я – син злодія. Щось не так було зі мною…
Ні, я не вкрав нічого з «Ватри». Не зміг. Страшно стало, що мене, як і тата піймають. І буде мені соромно. Я не хотів вішатись. Я хотів жити.
Ви крали коли-небудь? Правда ж соромно?
Мама сказала, що я – нездаль, Марійка перестала зі мною розмовляти. Вони між собою погомоніли – і продали обидві корови, килима з кімнати і бабціні ікони. Ще десь позичили тисячу карбованців. Попередили мене, щоб на весіллі не показувався.
Та я і не показувався. Сидів коло ставка в наметі, юшку варив з коропчиків, слухав весільну музику, думав про своє.
Мама перед вечором сама до мене прибігла. Просила прийти вгомонити молодого, бо як випив, то, наче біс у нього вселився. Побив і гостей, і батька свого, і Марійку. 
Що вам сказати? Мій швагро тоді мені брову розсік, руку зламав, ключицю вивернув. Але, за тиждень, поки я в лікарні був, йому вже все пробачили і мама з Марійкою годили швагрові, як болячці.
Всяке в житті буває. Треба вміти прощати. 
То моя мама так сказала. 
А я не зміг. Перебрався від них до гуртожитку. Мама щомісяця в день зарплати приїжджала на прохідну по гроші. Борги після весілля віддавали. Мама тоді ночувала в мене, бо до села автобуси увечері не ходили. І все мені про Марійку розповідала. Марійка те, Марійка се, Марійці треба. Марійка бідна, бо зять її зобижає. Розлучитись? Ти що! Що люди скажуть?
І так роками. Їм на все потрібні були гроші.
А потім я став у дві зміни працювати. Я зустрів Ніну. You understand? О, то було wonderful! Хоч, і дуже важко. Бо зустріти велике кохання в країні маленьких людей – то test. Випробування. Хорор!
Я привіз Ніну до села. Марійка скривилась, швагро подивився косо. А мама стала розпитувати: хто, звідки, хто батьки. Як довідалась, що моя Ніна – сирота з інтернату, спочатку заніміла, потім розкричалась, що я її в могилу хочу загнати, а тоді вигнала нас із хати та й пішла по селу голосити, що її син – весь у свого crazy тата, знайшов собі пару на помийниці.
Ніна не плакала. Вийшла з хвіртки та й пішла вулицею в бік Тернополя. Я наздогнав її, став на коліна. А то перед цвинтарем було. І я присягнув, що ніколи-ніколи її не розлюблю і не залишу. 
Ніна спитала: чи мої рідні – справді рідні. Я вже й сам не був певний у тому. 
Тоді вечір уже був. Ми так і йшли до міста пішки крізь ніч всі 17 кілометрів. І я обіцяв їй, що отак і йтиму з нею по житті. А вранці я відпросився з роботи і повів Ніну до ЗАГСу.
Якби ж нам хтось сказав…Ніна, як сирота, могла квартиру отримати. А заміжнім її вже ніхто не давав. І в гуртожиток до мене їй не можна було, а мені до неї. Ніна саме ПТУ швейне закінчувала. Якби ж ми почекали…
Хоча, знаєте: бідному женитись, то й ніч мала, а дурень думкою багатіє. 
Ми зняли кімнату в бабусі на Скруті. Ніна пішла на фабрику. Мали вже дві зарплати. Бо мамі я більше грошей не давав. Вона проклинала нас і обіцяла пекельні муки. Приїздила до мене, кричала, що в Марійки діти, а я про те не думаю. В той час, як сестра ледве виживає, я собі знайшов бездомну злидоту на шию…
А ми були happy! Я став начальником зміни і мені дали квартиру. Таку, знаєте very small. Малосімейка! О! Ми були – маленька сімейка – Ніна і я. Мої робітники подарували нам люстру. О, то було fine! Маленька кімната з такою люстрою кришталевою, як в палаці! На дванадцять лампочок. 
Тоді якраз Союз почав розпадатись. Ми на мітинги ходили, їздили на Січ, вчили слова повстанських пісень. 
Потім церкву відкрили, Ніна стала співати в хорі. Священник направив її до Львова в регентську школу.
А потім…Ми донечку чекали. Нам не казали, ще УЗД не робили. Ми просто знали, що в нас буде дівчинка. Тоді криза була. Порожні магазини, талони, купони. Ніна бігала по тих магазинах, купувала сорочечки, пелюшки, повзунки. Я перекупив ліжечко і візок у хлопців з токарного цеху. «Мальвіна». Ми уявляли собі нашу донечку: біляву, синьооку, з першими зубками, запісяну і замурзану. О, як ми її любили! 
Я випадково знайшов у жінки, що торгувала біля ринку, кольорові стрічки і накупив їх багато різних. Чомусь, уявляв, як буду заплітати косички. Сам! В жодному разі не Ніна. Вона ж поки навчиться, а в мене – досвід. Я ж Марійці, навіть, на випускний косу заплітав і віночком викладав над чолом…
Вони знайшли нас. Мама і Марійка. Казали, що: як там вже є, а ми ж – родина. Обіцяли віддавати речі, з яких виростали Марійчині діти, а швагровим племінникам вони не підходять. Сумки з городиною передавати обіцяли. Мама подарувала Ніні хустку, яку на весіллі мала б одягти, як свекруха. То нічого, що хустка з Марійчиного весілля і трохи залежана. Хустка – є хустка.
А Марійка халата фланелевого привезла. Того, що їй колись хтось подарував, але вона в нього не влазить. Щоб не валявся даремно.
Попросили грошей і запросили до себе на Різдво. 
Я тепер all my life пам`ятаю, як Ніна не хотіла туди їхати. На що я надіявся? Не знаю дотепер.
Ніна вже на шостому місяці була. Але ж…Різдво. Родина. Рідна кров.
Марійка її пролила просто на сходах до веранди. 
Нікому нічого не доведеш…Він просто повірив Ніні. 
Коли вже виходили з хати, після незатишної гостини. О, він тричі пожалкував, що приїхали. Бо Різдво без щирості – похорон любові. Напружені розмови, злісні погляди, критичні зауваження. І – всеохопна, вспалюча, всепоглинаюча заздрість.
Тобі добре, живеш у квартирі. А не, як я оце – в гноївці, городах, дітях. Так казала Марійка до Ніни.
Тобі добре, робота-хата-кіно, а не вічне копирсання в землі, щоб вона запалась! Так говорив до мене швагро.
Тобі добре, а ми тут пропадаємо. Треба те і се, а грошей нема. Думай щось. Так казала мама.
Ледве добули те різдвування.
А, коли виходили, то Марійка побігла слідом за Ніною.
Я вірю, що вона поставила підніжку. Ніна дуже обережною була. І сходи не слизькими. Снігу в той рік на Різдво не було…
Але сходинок було аж дванадцять. Як і годин, в які лікарі намагались врятувати Ніну і нашого чорнявого, маленького хлопчика. Так схожого на Марійку, коли її з пологового привезли…
Дійсно. Хто нам сказав, що в нас буде дівчинка? Ми самі в це увірували. В народження білявої дівчинки. В нашому світлому білому світі на двох. А в цьому темному світі чорно-рідних людей у нас і чорнявого хлопчика не стало.
А мама з Марійкою були. Приїжджали з торбинкою картоплі, шматком сала, бутлем молока. Примірялись, де можна в нашій кімнаті поставити своє ліжко. Бо Марійчина дитина хоче вступати в ПТУ. Не жити ж їй в гуртожитку, коли дядько в Тернополі є. 
О, я згадав це слово – бутель! Бачите: вдома і пам`ять оживає. 
Їм треба було грошей…
Вам же тепер треба менше. Казала мама.
В тебе дітей не буде, а мої ж – не чужі тобі. Говорила Марійка.
Хліва перекрити потрібно. По селі газ будуть тягнути. Люди воду проводять, а ми в балії миємось.
На базарі все таке дороге – не накупишся.
Вони і в церкву прийшли. Розказали священникові про те, як вони тяжко бідують, а ми з Ніною не допомагаємо нічим. 
Священник їм дав талона в «Карітас», щоб одягу собі набрали. Марійка щотижня їздила з тим талоном, а потім возила по селах той одяг і продавала. А мама брала там маргарин, крупи, консерви, чай, каву. І теж продавала біля ринку.
Вони часто ночували в нашій малосімейці. Приносили із собою запах секон-хенду, розповідали про те, що виживають ті, хто вміє крутитись.
Ніна дивилась на них болючими гіркими очима. І мовчала. 
А потім сказала, що не витримає більше. 
Одного дня я не відчинив двері Марійці. Мені не цікаво було, де вона ночуватиме. Потім і маму не впустив. Картав себе, але відчував, що варто ще раз відчинити їм двері, як трапиться щось зовсім непоправне.
Священник приходив до нас. Казав про Царство небесне. Я вже не вірив у нього. І священникові не вірив. Порадив йому дати Марійці ще один талон. Він сказав, що Марійка того не потребує, бо вже завідує «Карітасом». Владика благословив…
Церковний хор запросили до Канади. Ніна звідти передала мені листа. Сама залишилась в Торонто. 
Я боявся. Спочатку. А потім «Ватру» почали скорочувати. Зарплату затримували. Я пити почав. Від самотності.
Мені без Ніни не було життя. Здав в оренду нашу малосімейку і поїхав. Полетів.
Мав надію, що світ не без добрих людей, а робочі руки скрізь потрбні. Ніна там при церкві жила і працювала. Діаспора обіцяла допомогти нам адаптуватись. Але вже на першій роботі наші, українці, обдурили з оплатою. Це так боляче було!
Одного вечора я зустрів в ірландському пабі преподобного Лейта. Він колишній боксер і просто good man. 
В нас там, знаєте, можна отак просто зібрати людей і відкрити свою церкву. Що він і зробив. Преподобний мав трохи грошей і побудував церкву. Приводив туди людей, які вже втратили надію. І віру теж. От він їм віру дарував. Чи повертав?
Не знаю як вам пояснити. Це отак: приходиш до церкви, а там нема канонів, служб, ритуалів. Але є люди, які будують Царство Боже. Просто отут, для себе. Не колись, після смерті, а зараз і вже.
І поміж тими людьми є Бог. Він із ними плаче, радіє, любить,творить, співає, будує церкву, шпиталь, гостел, майстерню, заправку, крамницю.
Бог там з ними завжди. Аж до самої смерті. А потім він воскресає в їхніх дітях і творить далі своє Царство.
Преподобний Лейт і його містечко прийняли нас. А ми з Ніною зрозуміли, що саме такого життя прагнули our whole life.
Громада допомогла нам звести будиночок. Наш little white house. Ніна кроїла і шила все: штори, сукні, все, що люди замовляли. Я працював в автомайстерні. Ми були happy. Не зовсім.
У нас не було дітей. Преподобний Лейт подав клопотання про усиновлення.
І одного дня нам дозволили їх мати. Ми прийшли до притулку, звідки нам дозволили взяти хлопчика. Нам показали світлини і ми побачили на одній…То був наш чорнявий ненароджений малюк. Він просто виріс. Але, то був наш син.
А потім…Ми з Ніною розгубились. Бо вчителька вивела в ігрову кімнату не одного, а двох. Нашого і ще одного темношкірого. Хлопчики плакали, бо не хотіли розлучатись. 
І, поки, ні ми, ні вчителька, не знали що робити, до кімнати забігла маленька білява дівчинка і кинулась до Ніни на руки:
- Mommy!!!
Ми таку собі намріяли тоді, коли Ніна була вагітною. Ми увірували, що вона є. Ах! Ми просто не знали, що віра є матеріальною. 
То все лелеки тоді наплутали і наша дівчинка народилась для нас аж на іншому кінці світу. І наш хлопчик там вижив. 
Так! Від них відмовились люди. Але ж… Правильно відмовились – це не їхні діти, вони наші діти з Ніною. 
Ось дивіться світлини: наш Марко і наш темношкірий Джим. А оця суперблонд у стрічках-косичках – то Еліс. 
Добрі люди, які їх лишили, просто не взяли чужого. Красти не вміли.
Бог завжди керує вірно. Наші діти нас дочекались. Джим аж потемнів від чекання. Але ми тепер ми very happy.
І Бог щасливий, бо, врешті, зумів виправити ту лелечу помилку руками преподобного Лейта. 
Отак у нас «народились троє діток. А тепер у нас є онуки. 
А преподобного Лейта уже немає. Він в небі. Тепер я в нашій церкві преподобний Джон. 
Знаєте, я був відмовився. Але виходив з церкви, коли сказав преподобному: «Ні» і зламав ногу. То був знак. 
І я тепер, як колись Лейт, служу людям. В нас простіше. В нас є три види служби: віра, любов і милосердя. От і вся наша Свята Трійця. 
Знаєте? От, неправильно я вам сказав. Не запитати я їду до мами і сестри на могили. 
Бачите: як Бог керує? Нічого випадкового в житті не буває! От я вас зустрів, виговорився – висповідався. Для чого? Виявляється, щоб зрозуміти. Для того і той ваш автобус поламався. 
Не питати потрібно в них. А дякувати. Мамі і Марійці я маю щиро подякувати. 
Вони не могли бути іншими. Бо все, що вони робили, було з волі Бога. Вони змушені були відправити нас із Ніною на північ Канади. Бо там чекали нас наші діти, яких лелеки помилково туди віднесли чужим людям.
Ось як! Мама з Марійкою просто робили свою роботу.
Тому і life у мене так склалась. Інаше я б не виконав своє призначення в житті.
Чужа рідня і рідна чужина.
Ой! Дивіться! Лелека летить. Хоч, би знову не переплутала адреси пташка Божа!..

загрузка...