1 0 sh5ot 2Розкажу, як я прожила крайні п'ять років. 16 серпня 2014 року загинув Іван... У день, коли я дізналася про це, моє життя змінилося вмить. Всередині мене. Я миттєво виділила в собі лише одну роль, яку я не мала права забути. Це МАМА. Інші статуси стали неважливі, а деякі навіть безглузді (як мені тоді здавалося). Як мама (а ще й 7-місячної дитини і сина одинадцятикласника), треба було бути зібраною. А решта... Я вирішила, що то неважливо. Несвідомо, десь там в голові. Як донька, сестра, подруга, працівник я м'яко кажучи стало "ніякою" і байдужою.

Люди стали боятися нас. Думаю усі дівчата це відчували (відчувають). Не знали як з нами говорити. І фрази "ти сильна", "тримайся" мене розривали найбільше. Сильною я завжди прагнула бути лише у професійній сфері. Якби ви тільки знали, скільки людей мені казали: "Як ти це пережила. Я б не змогла (не зміг)". Ось тут мені щиро хотілося закричати. Я ТЕЖ НЕ МОГЛА ЦЬОГО ПЕРЕЖИВАТИ. Мені хотілося зійти з розуму, прийти на цвинтар і померти від болю... Щоб такі "говоруни" усвідомили, що мені реально було боляче так, що я цього не пережила!!! Але цього чомусь не відбувалося. Ці обставини не залишають тобі вибору, як вдягнути маску СУПЕРСИЛИ для всіх... Мало хто розумів, що то був лиш своєрідний панцир від усього світу.

А ще найжахливіше слово ВДОВА. Я ніколи його не вживала до себе. Чому дружина раптом моє змінитися на вдову. Я казала "дружина загиблого". В мені ж нічого не помінялося. Чому мені суспільство вигадало інший статус? Колишньої. Якщо я себе ще так не сприймала?!

А дехто (і їх було немало!) надто активно ще навіть до похорону чоловіка вже бажав мені жіночого щастя і радив знайти нове кохання і бути щасливою. Я думала лише тоді про те, невже мене сприймають такою зрадливою стервою, чому такого бажають?.. У цю мить...біля труни... І взагалі...Чим я дала привід ТАК про себе думати?!

А ще були ті, хто просто не знав, як зі мною себе поводити. Як дивитися в очі. Бо він вернувся, а Іван ні. І вони просто зникли з мого життя. Я дуже довго не розуміла, чому. Мені було боляче неймовірно. Я відчувала себе покинутою тими, з ким були такими близькими, як я вважала.

Склавши усе це до купи, вмикається потужній прес "заперечення і протесту". Бажання довести усім щось...І саме в такому режимі я жила чотири роки. Але я захотіла це змінити. Дякую друзям, які мене "стимулювали" до цього.

Я зрозуміла, що не можу бути лише мамою... Бо щоб бути хорошою мамою важливі і інші статуси!!! Бо дітям потрібна ЩАСЛИВА МАМА!!!

До чого все це пишу? Для того, щоб ми усвідомили, що кожне наше слово може як "лікувати", так і "нашкодити".

Не так просто вилізти з панцира, розуміти, що ти маєш право бути жінкою, і просто радіти життю та генерувати світло навколо себе. Дівчата, кожна з вас не тільки має на це право, а просто зобов'язана це зробити! НЕ ХОВАТИ У СОБІ ЖІНКУ!!! І БАЙДУЖЕ, якщо хтось говоритиме різні слова. ВАЖЛИВО, що відчуватимете ВИ і чи світитимуться вогником ваші очі. Найважливіша людина у житті кожного з нас, ти сам.

Індикатором пам'яті не завжди є заплакані очі і чорна хустка. Для мене це тепло і світло. Набагато приємніше ділитися світлом ніж поглинати когось у темряву.

Світла усім нам. По життю, у справах, словах і думках