Сучасний інфопростір починає мене дратувати. От правда. І причина навіть не в тому, що довкола лише трагедії. Того збили, того вбили, а того покусали. Ні. Просто якось дуже непомітно зникло поняття особистого. Навіть особистого горя зараз немає. Усе повинно бути винесене на осуд громадськості.
Дівчинка потонула, коли її віднесло в море. Хлопчик помер після того, як впав в окріп. Однорічна дитина загинула, коли батько залишив її саму у ванній. Це біда. Кожна з цих історій – страшна трагедія. І в першу чергу для батьків. Так, може недогледіли. Але хто дав право нам їх засуджувати? Чому про це потрібно одним писати, обсмоктуючи деталі, а іншим – коментувати, звинувачувати, засуджувати? Це особиста трагедія кожної з цих сімей. І їм з цим жити. Їм потрібна підтримка, співчуття, а не купа людей, які готові закидати їх камінням, сидячи у Фейсбуці і розповідаючи, як бути ідеальними батьками.
Хтось скаже, що таке потрібно публікувати, щоб іншим була наука. Кому іншим??? Почитайте коментарі під цими новинами. Інші вже навчені. Їх не потрібно вчити, бо вони самі кого хочеш навчать. Вони ніколи не залишають дітей ані на мить. Завжди готують їм тільки найкорисніші продукти і вміють виховати найкращими людьми. І навіть більше - знають, хто винен у кожній окремо взятій трагедії.
Дайте батькам спокій і можливість оплакати своїх дітей. Усі. І журналісти, і найрозумніші у світі коментатори.
