...Війна
Початок війни кожен в Україні зустрів по своєму. Одні невірили і не вірять досі що в нас війна. Інші знають та чекають поки все вирішать за них і неважливо як, головне щоб настав спокій. Усі хто «офіцери» «чекали» наказ а його не було, як і не було тих хто б міг його віддати.
Забагато в той час було ними нажито і втрачати не хотілося, бо ж хто зна як воно закінчиться.В 2014 я бачив погляди людей в яких була пустота, ще вчора це були сильні цілеспрямовані люди а сьогодні вони враз почорніли та в їхніх поглядах з`явилась ця дивна пустота...і німе питання що далі???Куди йти???Залишати домівки, брати сім’ю та тікати з країни в якій можливо з секунди на секунду почнеться повномасштабне вторгнення? А що там робити? Тут є все, хоча завтра це може забрати війна та чужі солдати...Можна втратити життя, втратити рідних.До мене телефонували друзі які жили близько кордону з рф і задавали питання чи я зможу їх прийняти коли «почнеться», інші запитували чи правда що на західному кордоні утворилися великі черги з втікачів...і як скоро вони зможуть залишити Україну при потребі. Так починалась окупація Криму. Чому ніхто нічого не робить?
Ти приймаєш рішення і йдеш 04 березня в військомат, проходиш співбесіду, щось там записують, розповідають про якусь бюрократію і відпускають до дому з напів міфічним «вам зателефонують».
Час іде, починають розгортатись події на сході, Крим вже віджали. Дзвінка немає, тай немає нічого, щоб називалось армією чи правоохоронцями.
В тебе зжимаються кулаки і скули...і рука на твоєму свд-шному мисливському карабіні. Починаються безсонні ночі. Розмірковуєш.Досвід мисливця та навики стрільби це +, але цього замало. Ти починаєш шукати в інтернеті ролики з методів партизанської війни, (закладки, снайперінг, методи маскування, саморобні вибухові пристрої і тп). Дивишся по ТВ на недолугих генералів, адміралів, над генералів, з яких враз облетіли усі їхні бойові «кадрові нагороди», яких як офірних телят з корвалолом під язиком та під руки виносять до трибуни у верховній раді, в дрожащі ручки яких впихають ручку і які не можуть підписати наказ про початок хочаб АТО. Дно.
...АТО.
Досить!Ти дзвониш до знайомих які мали досвід бойових дій в Афганістані, і по тій стороні слухавки коротке:
-Привіт!Що ти теж з нами? Часу на збори маєш до ранку, що маєш з амуніції?
Що я маю...Ніж, особистий карабін та патрони декілька пачок...
Знову чути регіт з цієї сторони слухавки...
Кросівки не забудь дві пари і шкарпети бо натреш ноги, то носити твої 100 з лишнім кг. ніхто небуде, знов ржуть...Відчуваю що скучно небуде...
А далі ти ступаєш в нове життя в тебе з’являються нові риси, ти змінюєшся кардинально, ти втрачаєш друзів та знаходиш нових, усі соціальні ліфти на війні відпадають, неважливо ким ти був там, ти тут і розраховувати можеш на того хто тут поруч а він на тебе. Чуєш перші хаотичні постріли на Карачуні гул гелікоптерів та транспортних літаків на Краматорському аеродромі.Перше питання від побратима: тобі страшно?
....Страшно, страшно не за себе, страшно за те що буде коли мене не стане.
А далі все понеслося, ти вже не той вчорашній хлопець який думав що він лев, ти поки щось схоже на кота і тут або війна з тебе зробить хижака або зламає.
...Три роки в АТО, уся лінія фронту від Карачун до Маріуполя від Бахмута до Мілового.Ти стаєш офіцером.Береш на себе зобов’язання та даєш обіцянки мирному населенню а вночі неможеш заснути, тому що так багато від тебе залежить. Від тебе залежить доля людей.Знайомишся з легендами, приймаєш участь у вирішенні стратегічних військових та гуманітарних завдань і сам на свій подив потихеньку стаєш впізнаваним.Пишеш свою історію та тешеш з граніту свою легенду.Тобі дзвонять вже герої АТО і завжди чуєш одне: Тарік-допоможи...Дивно.Ти вже не той Тарас з безтурботного життя ти Тарік який може допомогти...
Твоя війна закінчується, три роки життя...Їдеш вже звичною електричкою до Києва та у Львів.Бачиш дембелів які травлять військові байки, розумієш що це вже армія а не ми в далекому 2014, виходиш в тамбур, чомусь не хочеться це чути. Дивишся на себе в дзеркало, борода, чорне лице, вічна пилюка донбаського степу яку не змити,спортивний костюм, рюкзак з нагородами на поличці( хоча був впевнений що буду повертатись як у фільмі 9 рота на бмп і в камуфляжі?).Що далі?Я адаптуюсь до спокійного життя?Я підвів риску під своєю війною?Я все зробив?Так хочеться про щось голосно помовчати...
Львів.Головне управління національної поліції.
Нові друзі,перемоги та поразки, критика і стримані похвали. Вроді б нормальне життя.Чого ж не можеш розлучитися зі зброєю? Але настає час підвести підсумок і тут, так як в цій електричці з шумними дембелями.Я все зробив?Вірніше чи максимально я віддав себе.?Що ми зробили а що ні і чому.Чи я взагалі ще тут потрібний?Напевне досить бути на одному місці, це не прогрес.На наступному тижні відбудеться відкриття міжнародного проекту, який ми з моїми колегами зробили, взявши на себе відповідальність перед міжнародною спільнотою, поліція Львівської області-лице держави, це плюс, новий рівень безпеки в місті яке являється столицею західної України, жирний плюс.Що не зроблено? Багато є чого де ми прагнули максимально а виходило так як змогли.Ніхто недосконалий.Все пізнається в порівнянні. Я набув нового досвіду в свій життєвий військовий рюкзак.Я себе реалізував тут.Я закінчую службу в лавах Національної поліції України.Ваш доброволець «Тарас».
