Восени моя порядна галицька сім’я, та що батьківський дім, активно займалася заготівлею на зиму. Ну, коли я була ще маленька.
Спершу було варення. То ще влітку. На Галичині ще кажуть конфітюри, але в нас так не казали. Ну, варення мене майже оминало. Його варила мама у великих металевих мисках. Для цього заздалегідь був припасений мішок цукру. Полуницю купували на базарі, потім довго перебирали. Вишні інколи бували і свої – з садочку бабусі. Пальці були червоні, про френч тоді ніхто нічого не чув…
Потім були помідори та огірки, їх мама купувала на базарі, тягнула додому у важких сумках і «закручувала» у трилітрові банки. Потім банки стояли вверх ногами, закутані в коцик. Саме так у нас називають плед )
Потім була картопля. Її в нас завжди називали бульба. На щастя, городів у нас не було. Тому восени мама починала спершу тонко нагадувати татові, що пора купувати бульбу, а потім уже і робити друшляк з голови, бо тато просто так не давався. «Жовтень надворі, а в нас досі бульба не куплена!», - розпачливо сплескувала руками мама. І я все думала з надією – може цього року обійдеться? Потім тато таки здавався і їхав по довколишніх селах за бульбою. І привозив 4 центнери, як у нас казали. Тобто, 400 кілограм! 400, лол! На себе, маму, бабусю і мене. Сьогодні я з’їдаю максимум 200 грам картоплі в тиждень. Тобто, максимум кілограм в місяць…
Картоплю привозили до бабусі, яка жила в будиночку і мала погреб, і вигортали купою на подвір’я. Мене заздалегідь ніхто про це не попереджав, це завжди було сюрпризом. Повертаюсь додому, опа – гора картоплі. Перевдягаєшся у спортивний костюм і йдеш перебирати то все щастя до ночі. Перебирати треба було неодмінно, такий собі ритуал. Знаходити порізану чи потовчену і відкладати на окрему купку, «інакше вся погниє». Браковану їли у першу чергу, решту переносили в погреб. Бонус до бульби – мішок буряків. Ну хоч його не перебирали.
Потім була капуста. Це завжди був листопад. Її купували центнер. І ще з 20-30 кг моркви. Шаткували (дрібно нарізали) капусту теж у бабці. У сусідів позичали шатківницю – то така штука, на якій легше різати капусту цілою головкою. Ну такий прообраз кухонного комбайна. Всіх котів закривали на горищі (у бабці завжди було з троє котів), щоб не плутались під ногами. Кухню застеляли білим папером і цей процес тривав до ночі. Пошатковану капусту і моркву солили, товкли руками, складали у бочку і бочку виносили в погреб.
Коли ми почали вести власне газдівство з Руслан Горощук років так 8 тому, я спробувала перенести порядні галицькі традиції в свою нову сім’ю. Ми поїхали на Шувар, купили там картоплю, моркву, буряк, капусту та навіть цибулю. Цибулю я не їм взагалі )) Склали то все у наш маленький підвальчик під квартирою у центрі Львова і зрідка туди заглядали впродовж осені та зими. Довгий манікюр я вже тоді носила, варити борщі не дуже рвалася… Короче, половина запасів зіпсувалася, решту я віддала мамі.
Спогади, звичайно, теплі і кумедні. Але знаєте що? Та ну його) Я знаю, де у центрі Львова є знижки на кулінарію ввечері, і знаю де Пузата хата. А Руслан знає як в Києві замовити доставку піци, суші, бургерів і салатів на дім, у парк чи на набережну Дніпра. Цілком пристойні джеми та мариновані корнішони продаються у Сільпо. Короче, заготівлею ми більше не страждаємо і про це не шкодуємо.
