1 0 70847926 498112007438700 1459708218241449984 oМоя сестра давно вмовляла мене з нею піти в лікарню, де вона працює волонтером. Я люблю свою сестру, але ось це її бажання возитися з хворими, абсолютно незнайомими людьми - воно мене бісить. Адже є спеціально навчені люди, їм платять за це зарплату. Причому тут я?

Але її не переконати, вона щось там говорить про душу, про борг, про милосердя. Але ось сьогодні я йду з нею. Сьогодні у неї День Народження, і її єдиним бажанням було, щоб я пішов з нею - ніякого іншого подарунка вона від мене не хотіла брати. До того ж, зауважила вона, в лікарні є один хлопець, який дуже хоче освоїти деякі графічні програми на комп'ютері, а я - дизайнер. Так що від мене не буде потрібно робити нічого особливого, все те ж, що я роблю зазвичай. Що ж, подумав я, якщо хлопець хоче освоїти PhotoShop, то значить мова вже не йде про якесь слюнявом дебиле, так що на таке можна і погодитися.

Коли я підійшов до його палати, перше, що мені кинулося в очі-його кросівки. Адідас, остання колекція. Суперске взуття для пробіжок. Я мріяв собі купити такі - але їх вже не було в магазині. Так от кому вони дісталися. Ну і навіщо вони йому? він же сидить в інвалідному кріслі?

Хлопець сидів до мене боком, звісивши голову на груди, і не подавав ніяких ознак життя. Може він спить? Тоді я скажу сестрі, що прийду в інший раз, а зараз зможу піти посидіти в барі з друзями, подивитися матч Ліги чемпіонів, сьогодні півфінал, між іншим. Але тут з туалетної кімнати вийшла жінка, очевидно його мати. Побачивши мене в дверях, вона розцвіла посмішкою:

- Ви напевно Сергій? Наташа сказала нам, що ви прийдете сьогодні, ми вас дуже чекаємо. Проходьте-проходьте! Це так люб'язно, що ви погодилися дати пару уроків Колінці, він так мріє навчитися малювати за допомогою комп'ютера. Колінька, подивися, Сергійко прийшов!

Колечка видав невиразний мукаючий звук, підняв голову і його обличчя спотворилося в страшній подобі посмішки, оголивши криві зуби. Його ліва рука засмикалася, а з рота витекла слина. Сказати, що мені було гидко-це не сказати нічого. Мені хотілося втекти цей же момент, а сестрі вдома влаштувати головомийку. Ну ось і на фіга цьому дебілу такі кросівки?

Поки я стояв паралізований в дверях, конвульсивно притискаючи до себе ноутбук, жінка вже схопила мене за руку і потягла до столу, буквально силою посадила мене на стілець і підкотила Колечку. Він же мені всю клаву слинами заллє.

- Ви покладете ноутбук перед Колею так, що б і ви і він могли бачити екран. Так, ось так. А далі Коля ти сам, так?

Хлопець видав знову мукання і потягнувся кривими пальцями до клавіатури. Це якась маячня, які графічні програми? Яке малювання? Купіть йому ватман і відро фарби, нехай розважається.

Мене хтось штовхнув у бік раз, інший. Це Коля привертав мою увагу. Я подивився на екран:

- Привіт. Ти весь час дивишся на мої кросівки. Подобаються?

Я брежу? Хто це написав? Коля? Як він це написав... Ні, це не те питання! Він що, вміє писати? Теж не те... Він що, щось розуміє? Ось цей ось кривий, косий, слинявий хлопець щось розуміє?

Руки мимоволі потягнулися до клавіатури:

- Так я... я просто теж такі хотів, але...

Коля чомусь дуже пожвавився, його обличчя перекривилося:

- Ти можеш говорити зі мною, я не глухий Smile

- Ээээ... ну так, що це я...

- Ти бачив дівчину в сусідній палаті? Вона красива Smile

- Ннні, я... я не встиг... Я тут вперше...

- Подивися прямо зараз! Ну давай же, не тушуйся! Закладуся, ти ніколи не бачив такої краси!

Я підійшов до вікна між палатами. На ліжку сиділа дівчина і причісувалася. Вона дійсно була дуже красива-величезні зелені очі, ніжна оксамитова шкіра, чуттєві губи і копиця рудих хвилястого волосся. Її ноги були прикриті ковдрою. Проте... їх все одно мало б бути видно... Дівчина побачила мене, зніяковіла, але помахала рукою. Я ж як злодюжка відсахнувся від вікна.

- Дійсно, дуже красива. Чому вона тут?

- Її звуть Іра. Вона тут з вини якогось п'яного ідіота, який вилетів на тротуар і збив її і її хлопця. Хлопець помер на місці. У них вже було призначене весілля, а в підсумку в цей день був його похорон.

- А того ідіота знайшли?

- Так, через пару кварталів він врізався в стовп. Отже, я дивлюся ти вже трохи розслабився і можеш нормально зі мною говорити, так що, перейдемо до того питання, з якого ти прийшов сюди?

Коля виявився відмінним учнем, все схоплював на льоту. Якщо не дивитися на нього, а тільки читати, що він пише, то ніколи і не подумаєш, що він такий. Завтра я пообіцяв прийти до нього ще раз і показати як працювати в Кореле.

***************

Я ще встиг потрапити в бар і подивитися останні 10 хвилин матчу, які виявилися вирішальними, так що я нічого не пропустив.

- Ну як, віддав борг суспільству, повозився з дебілами?

- Що, вчив де на ноут кнопка вкл-викл?

- Ні, вони там мабуть просунуті, він вчив їх лазити по порносайтах! А що їм, бідолахам, ще в цьому житті залишилося, тільки зирити, як живуть нормальні люди!

Дивно. Раніше я б поржав з друзями, підтримав би їхні жарти. Але чомусь зараз мені не смішно і навіть огидно. А перед очима Іра і її ковдра, з-під якої не висовуються ноги,бо їх нема..

- Ну що, ти йдеш? Поїхали покатаємося по місту, знімемо дівчаток!

- Ти ж пив.

- Ще як! Але раніше тебе це не бентежило...

Так, Раніше мене бентежили інші речі. Раніше мене бентежили дівчата без ніг і слиняві дебіли.

***************

- Привіт. Не очікував тебе побачити. Ти начебто вже показав мені всі графічні додатки.

- Да... Проте... Ээээ... Риса... Вибач, я... я ніколи не думав, що скажу таке... але мені цікаво з тобою, не дивлячись на... ось млинець... вибач.

- Не дивлячись на те, що я кривий, косий, і капаю слиною? Smile Не переживай, я в курсі, тому і здивований, що ти прийшов. Але я правда дуже радий тебе бачити. Як ти міг помітити, я тут не розпещений відвідувачами.

- Можна тебе запитати?

- Валяй

- Що з тобою сталося? Чому ти... такий?

- Нічого. Я завжди був такий. Я таким народився. ДЦП-чув?

- І як тобі... як тобі живеться, коли твій внутрішній світ і твоя зовнішність такі різні?

- Так, загалом нормально живеться. Більшість людей реагують на мене так само, як ти - спочатку впадають в ступор, а потім, коли розуміють, що я не дебіл, розслабляються. Важко було в дитинстві, коли я ніяк не міг показати, що я все розумію, мислю. Деякі не тільки не приховували свого ставлення, але і відкрито висловлювали його при мені, лікарі рекомендували здати мене в притулок, а випадкові перехожі могли назвати виродком. Мені тоді було дуже шкода мою маму, вона була змушена одна тримати відсіч, до того ж, і вона ще не знала про мої здібності. Скільки раз вона плакала вдома, притискаючи мене до себе, повторюючи, як вона мене любить, що я найкращий для неї не дивлячись ні на що, що вона мене ніколи не покине, що б їй не говорили. Всередині мене все розривалося, і тоді думка знайти спосіб спілкуватися стала моєю ідеєю фікс. В першу чергу, щоб сказати мамі, як я її люблю, як я їй вдячний за все, що вона пережила і зробила для мене.

- Скажи, а якщо б була така можливість, ти б хотів бути як всі?

- Це питання я задавав собі тисячі разів. І чим старше я стаю, тим більше я схиляюся до відповіді ні. Ні, я щасливий бути собою. Тому що я - це не тільки і не стільки моє тіло. І мене, такого як я є, багато хто любить і цінують. Я не готовий проміняти цю любов на можливість зносити до дірок свої кросівки. До речі про кросівки. Ти пам'ятаю говорив, що ти хотів такі ж, але... Що але?

- Забудь! Це дурість! Скажи краще, чому ти сьогодні такий блідий. Ти себе добре відчуваєш?

***************

- Іро, Добрий день! Вибачте за занепокоєння, але де Коля, з сусідньої палати?

- Здрастуйте. Вас давно не було. А він про вас часто згадував.

- Я їхав у відрядження по роботі. Так ви не знаєте, де він? Його вже виписали?

- Можна сказати і так... Він захворів в той день, коли ви були тут останній раз. До вечора піднялася температура, а на ранок його перевели в реанімацію. Пневмонія. Він вам тут залишив коробку, він вірив, що ви ще прийдете.

Я відкриваю коробку. Кросівки? Він що, ідіот? Блін, що я кажу! І все ж, навіщо мені його кросівки? Ага, ось записка:

"Привіт, Серьога! Якщо ти це читаєш, значить ти отримав від Ірини коробку. До речі, все ж рекомендую тобі зважитися і заговорити з нею. Вона не тільки красива, вона ще й дуже розумна і добра. Я тут провів розвідку в твою відсутність. Я ж бачу, що вона тобі сподобалася, я навіть упевнений, що ти швидше за все ходив не до мене весь цей час, а щоб подивитися на неї.

В коробці, як ти міг помітити, мої кросівки. Вони зовсім нові, мама купила мені їх перед лікарнею, ну і як ти розумієш, я їх, вважай, зовсім не носив. Це для тебе, адже ти хотів такі, а їх купили мені. А навіщо такі класні кросівки такому хлопцю як я? Мені швидше підійдуть білі тапочки. І якщо ти читаєш цей лист, значить вони вже на мені."

- Що за маячня? Які білі тапочки? Де Коля?! Іра, скажіть, де Коля?!

- Коля помер два дні тому...

***************
Деякі вважають, що люди позбавлені певних фізичних можливостей, не мають стандартної зовнішністю, позбавлені так само і почуттів, бажань, можливості мислити, розуміти, а головне - що вони глибоко нещасні і індеферентні до життя. Так думав і я. До того, як познайомився з Колею. Тепер же, зустрічаючи людину в інвалідному візку, тіло якого скрутив параліч, я завжди заглядаю йому в очі. І там я його бачу. Він там, він живе всередині себе, в деякому роді, бранець свого недосконалого тіла, але там є життя, багате, цікаве, красиве, невідоме нам, що живуть у поза.

Ми подружилися з Іриною. Виявилося, що ми живемо зовсім поруч. Тепер ми з нею гуляємо разом вечорами. І я кожен раз одягаю ті самі кросівки.Вона на візку,а я-у кросівках..
Коля, якщо ти мене бачиш - мені здається, що я закохався...

Автор невідомий, опублікував отець Роман Грицишин

загрузка...