Коли ми познайомились, Івану було лише 22. Він був курсант-десантник, старшина роти. І попри свій юний вік, він був зрілим і відповідальним Чоловіком!
Але я все одно «грузилася» через різницю у віці. А він мене заспокоював, як завжди, вдаючи клоуна, що от, в тридцять він вже точно буде напів сивий, напів лисий, бо ж у нього робота така...
І тоді мені здавалося, що реально, коли йому виповниться 30, ми станемо ровесниками. Саме цю дату, я думала, ми будемо святкувати гучно з друзями... і нашими дітьми...
З найбільшим теплом я згадую наші сімейні вечори: ми любили вечеряти усі разом, навіть, якщо після служби він приходив об одинадцятій вечора. Ми все одно усі збиралися на кухні, навіть Машуньку в люльці приносили і разом пили чай! Готувати чай ТАК вмів лише він, і завжди робив це саме він. Коли Іван загинув, я роки три не пила вдома чаю... не могла...
Йому могло б сьогодні бути 30... але він не полисів, не став сивим... У нього були мрії, які він не встиг втілити у життя... У нього було щасливе життя, яке він свідомо готовий був віддати (...і віддав) за такі от милі сімейні вечори кожного з нас у моїй країні...
Його називали Батя... Іван Григорович... Ваня.... Він був відповідальним за безпеку і життя кожного, хто опинявся поруч: полковник то, чи солдат, чи навіть кошеня!) Він мав шану до тих, кого цінував! І відверто демонстрував зневагу до покидьків! Він завжди у всьому відчував себе крайнім (НІХТО КРІМ НАС) і ніколи не був егоїстом.
Він — ІВАН ПАСЕВИЧ, відважний і справедливий офіцер-десантник, який своїм прикладом запалював інших! Розумний і талановитий військовий, який міг би стати генералом, але... 16 серпня 2014 року він загинув біля села Красне Луганської області від обстрілу «градами», накривши собою своїх хлопців...
Кажуть, людина живе допоки живе пам’ять про неї... Втілюйте мрії тих, хто не встиг! Розповідайте про них!!! Репост вітається.
Іван мріяв побудувати церкву і спортивний зал у себе в рідній Залізниці! А які мрії Ваших Героїв стали для вас натхненням і ви хотіли б їх втілити?
