Ми були там, де всі лисі і всі хочуть жити. І хапаються за життя, як за соломинку.
Всюди, де ми були- всюди ми зустрілися з співчуттям і людською теплотою.
Чи в Україні, чи за кордоном.
Аж сльози деколи на очі виходили.
Коли ти чужий емігрант з рюкзаком за плечима. І тобі безкорисливо дають безцінні поради і помагають посторонні люди.
У темряві дійсно дуже добре видно Світлих Людей. Людей з великим і добрим серцем.
Нас приймали до себе додому люди, з якими я був знайомий тільки через Фейсбук. А тепер ми стали, як рідні.
Ніхто не боявся з нами привітатися чи обнятися.
І ми вийшли з цієї проблемки саме завдяки людям. Завдяки їх підтримці.
Бо медицина в Україні бажає бути кращою. І люди мусять самотужки гуртуватися та консультуватися.
За кордоном люди є спокійніші і захищені.
Так що головне по житті бути людьми.
Я дуже і дуже всім вдячний.
Я це буду пам'ятати, скільки жити буду.
PS. На будь-які інформаційні вкиди не реагую. Треба жити щасливо
Тоді і ніякі віруси не страшні
Кому що написано- те і буде.
А багато людей думають, що будуть жити вічно.
Смішні люди...
Не поможуть ні високі паркани, ні великі статки. Ще ніхто не відкупився.
Треба просто бути людяними. Щодня.
Тоді спокійніше на серці і нічого не страшно.
Всі ми тут на Землі гості.
