vavryshchukБагато років тому, коли інформація поширювалась та мандрувала лише на дискетках, паралельно у голови майбутніх журналістів зкопіювались вірусні професійні заповіді: працювати, скільки скажуть, вчитись у старших бути журналістом, виховувати суспільство, змушувати інших до глобальних змін. Злукавлю, якщо скажу, що мала щеплення..

Цю «прошивку мізків» і досі важко повністю знищити у місцевій галузі. Як і тоді, журналісти часто відпрацьовують убогі зарплати, виправдовуючи свою шаблонність у професії якоюсь надважливою місією – вплинути на надважливі процеси. А ще брехню, яку бачуть – видають за правду, бо так «просять» думати власники ЗМІ. А кожну грамоту, видану державною установою і підписану невідомою особою, для якої ми - такі ж невідомі особи-журналісти – сприймають як моральну премію за спроби змінити світ на краще. (Дещо з переліченого безсмертне)))

Минуло багато часу, щоб у моїй голові стався «технічний прогрес». Вже й дискеток не було, з’явилися сучасні носії інформації і бажання бачити журналістику по-своєму. Вчитися бути Людиною, а не роботом-журналістом, виховувати себе і лише тоді інших, працювати, коли є необхідність - хоч вдень, хоч вночі, а не щоб мелькати перед очима у керівника, і ще прагнути до змін та покращень у власному житті, не порушуючи перші пункти.. З того часу, грамоти, нагороди, запрошення на святкові заходи до дня журналіста, причащання і частування викликали огиду.

У кожного нормального журналіста, який виходить за межі проплаченого кокону, де за нього приймають рішення, є досягнення без грамот. Це безперервні живі історії та погляд автора. У який би напрямок не поїхав – всюди впізнавані таблички, провулки, будівлі і там і тут вже був: допоміг викрив, посприяв, підштовхнув, зупинив, згуртував, змусив і так можна писати ще багато дієслів, бо кожен день – це нова історія зі своїм фіналом. Вони не пишуть чи не знімають про те, із чим не згодні особисто. І не бояться розізлити того, хто дає їм зарплату. Бо журналістика з роками трансформується у нові форми та настрої (залежно від потреб суспільства та амбіцій інвестора), а принципи, на яких базується професія – вони народилися, коли ще навіть дискеток не було у теорії і житимуть вічно. Саме таких журналістів можна перелічити. Їх знають у середовищі і не вони роблять піар події, а присутність їхніх прізвищ та інтересу – роблять додаткову рекламу інформації, а часом навіть ЗМІ, де вони працюють.

Божевільні! Неконтрольовані! Самовпевнені! – кажуть про них невдахи.

Справжні і самодостатні – переконана я. Зі щоденним внутрішнім супротивом та іноді бажанням відпочити від професії. Бо місцева журналістика – затиснута географічно, ментально і кількісно. Та з роками приходить розуміння, що в принципі, більше нічого я й не вмію..

Мої грамоти – попіл вже кілька років. Не зберігаю сюжетів, статей – лише спогади і контакти. А одного разу, коли на місцевому телебаченні попросили ПОРТФОЛІО, я пояснила відсутність тим, що мій найкращий матеріал ще попереду. Роботодавець зрозумів, що мати справу із фахівцем без портфоліо – підозріло, а я збагнула, що мати справу із «вірусною» журналістикою – нудно.))

Вітаю колег, які працюють, підпрацьовують, просто мають журналістику за хоббі, або залишили цю справу з особистих міркувань!