Бувають у житті такі дні, коли хочеться сказати дуже багато, а не знаєш як. Щоб тебе зрозуміли. Щоб почули. Коли справді є що сказати. Про що це я… Бережіть рідних людей. Просто тому, що їх, насправді, у житті не так багато.
Це не пафос. Просто зупиніться на хвилинку і згадайте, коли останній раз просто так дзвонили другові, якого давно не чули. Не тому, що Фейсбук нагадав про його день народження. Не тому, що потрібно щось дізнатися, позичити, уточнити. Просто, щоб поговорити.
Коли просто так цілували маму чи тата. Просто, щоб сказати, що вони для вас найдорожчі. І не має значення, скільки вам років. Бо діти повинні цілувати і обіймати своїх батьків.
Коли дозволяли собі забути про усі «треба» і зробити бодай щось одне «хочу».
Життя жорстоке. Воно не стоїть на місці. Але ми, здається, прагнемо рухатися ще швидше. Ми намагаємся випередити самих себе. Спішимо жити, а насправді втрачаємо щось дуже важливе.
Від перевтоми сваримось.
Від безсилля ховаємось за своїми проблемами і замикаємось від інших. Для чого комусь те, чим я дихаю?
Від біганини по буднях, яку самі ж влаштовуємо, перестаємо розуміти, а куди, власне, ми біжимо.
А життя минає. Рідні люди переїжджають у інші міста. Старіють. Губляться у наших життях, хоча мали б іти поряд. Ми губимо один одного. А потім шкодуємо. За втраченим часом. За втраченими людьми. Бо ми перегорнули шмат життя як кількадесят сторінок нецікавої книги. Одним махом.
Чому раптом я усе це пишу? Ні, у моєму житті не відбулося нічого трагічного. На щастя. Ні, я далека від стану депресії. Правда. Просто сталося так, що кілька останніх подій заблокували свідомість. Змусили зупинитися.
Я вперше у житті на власні очі бачила смертельну ДТП. Загинули молоді люди. Вони ще не встигли зробити всього. А може не встигли ще навіть найважливішого. Вони не встигли вибачитися перед тими, кого образили. Перед ними не встигли вибачитися. Вони не дожили, бо доля вирішила ось так. Раптово.
Щодня перед очима пролітають непрості життєві історії дітей, які просто хочуть жити. А їхні батьки просять про допомогу. Благають. Як в лихоманці перераховую гроші. Бо відмовляюся розуміти, чому маленьке життя повинно залежати від сум у чеках.
Одразу кілька добрих знайомих, яких я не бачила дуже давно, отримали непрості фізичні травми. Це були веселі життєрадісні люди. Одного я зустріла з милицею і порушенням опорно-рухових функцій. Йому було важко пересуватися. Інший, здається, отримав травму неврологічну. Бо божевільний погляд забути я уже не зможу. Я навіть не насмілилася підійти. До жодного з них.
Усе це накопичилось.
Колись один мудрий чоловік мені сказав, що я дуже «мнітєльна». Так, саме так, по-російськи. Бо в українській мові моєму характеру навіть слова вдалого не підбереш. І я з ним не сперечаюся. Мабуть, правда. Тому не судіть строго.
Просто бережіть рідних людей. Не спішіть їх відштовхувати, забувати, оминати. Будьте як діти. Бо тільки діти вміють любити просто так, обіймати просто так, прощати без жодних нарікань чи звинувачень. І жити.
Бережіть рідних людей. Це єдине, що ми повинні в цьому житті встигнути зробити.
