Насправді, відколи в мене з’явилася машина, я рідко коли гуляю на своїх двох…поїдь туди, забери то… все поспіхом. Слідкуєш за дорогою, а під ноги особливо не заглядаєш. Та і що там під тими ногами, щоб не пройти… Зате знаєш в місті кожну яму. Та з появою малечі і з візочком в руках тепер доводиться накручувати гарні кілометри Львовом. Як виявилося, моє місто зовсім не пристосоване для цього…
Місто, яке кілометрами будує велосипедні доріжки, зовсім забулося про тротуари. Складається враження, що велосипедистів у нас більше ніж пішоходів, а в даному випадку – мам з візочками. Лише зараз, опинившися прив’язаною до цих коліс я усвідомила весь жах життя у цьому місті людей з обмеженими можливостями. Я зрозуміла, що насправді я живу не в європейському місті, а місті обмежених можливостей.
Як водій, я завжди обурювалася на мам, які ходять з візками по краю дороги. Як же я тепер їх розумію. Звісно – це ризик. Але стрибати кожні 20 метрів з височезних бордюрів, висота яких більша за колеса вашого візка це теж величезний ризик перекинути дитину. У місті практично немає плавних з’їздів з бордюрів. Якщо ж вам вдалося заскочити на тротуар, то вони знаходяться в такому плачевному стані, що малеча може просто вискочити з візка на ямах. Ще страшенно «люблю» бетонні плити з величезними дірами поміж них. Після них тряска на бруківці і коліях біля Янівського видасться вам легеньким бризом…
Та все ж лідером мого хіт-параду є дороги, які закінчуються височезними сходами і не мають похилих спусків. Варіантів два – качати мамі ручки і знести візок перед собою, або накотити зайвий кілометр і обійти скачучи по згаданих вище бетонних плитах.
